Третє засідання Міжнародної наукової конференції «Кирило Транквіліон Ставровецький – проповідник Слова Божого», яке відбувалося у корпусі філософсько-богословського факультету, було присвячене богословським аспектам спадщини Ставровецького і стало важливим новим кроком на шляху до вивчення і популяризації Київської християнської традиції. Відкрив засідання преосвященніший владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ і Митрополит Львівський. Він підкреслив, що Кирило Транквіліон Ставровецький, великий церковний діяч, учений та видавець, є прикладом відваги і сміливих кроків, адже прийняти унію в його ситуації вимагало великої рішучості. «Хоч кажуть, що один у полі не воїн, я ж гадаю, що один у полі – Великий Воїн», – завершив думку владика Ігор.
Модератор цього засідання, диякон Роман Завійський, декан ФБФ, підкреслив, що Кирило Транквіліон Ставровецький поєднував кілька ідентичностей, а тому цікавий в екуменічній перспективі, бо добре знав і східну, і західну традицію: «Якби вдалося сформувати канон Київського богослов’я, то Кирило Ставровецький був би одним із найяскравіших його представників».
Тарас Шманько, член організаційного комітету конференції, присвятив свою доповідь есхатології у творах Кирила, тобто його вченню про загробне життя. На його думку, ця тема певною мірою просякала усі твори Ставровецького, але через зміну конфесійної приналежності йому довелося балансувати між двома есхатологіями. В нього знаходимо найрізноманітніші категорії есхатології –і алегоричні образи смерті, і особистий суд, і щось на зразок митарств, хоч і не таких деталізованих, і яскраво описані апокаліптичні уявлення... Але все це – переважно зі спонукальною метою: викликати зміну життя. Цікаво було почути від доповідача, що рецепція такої есхатології за межами Київської Церкви не була аж такою позитивною, що може свідчити про певні питомі риси саме Київського християнства.
Ганна Павленко з Національного університету «Києво-Могилянська академія» представила тему «Протиставлення двох просторів у «Зерцалі богослов’я» Ставровецького». Оскільки твір «Зерцало богослов’я» був чи не першою українською догматичною системою, його не можна оминути у богословських студіях київської традиції. Обрана Ганною Павленко категорія «простору» як призма для дослідження цього твору виявилася дуже цікавою і оригінальною, бо простір – це і філософська категорія, і елемент нашого досвіду світу. Мало того, за однією із інтерпретацій, сама культура – це діяльність, спрямована на упорядкування простору. Для сучасної дискусії про сакральне і профанне цікаво, що Транквіліон Ставровецький майже не фіксує профанного, повсякденного простору, а переважно простір іншого типу – інфернальний та сакральний, і навіть, що цікаво, добро і зло у вигляді простору (мовляв, грішник і праведний не можуть перебувати в одному просторі). Особливо захоплюючим є багате «барокове оздоблення» цього простору автором ХVII століття, з подекуди дуже оригінальними символічними інтерпретаціями, несхожими або навіть протилежними до біблійних. «Бароковий текст – це текст-метафора; він цілісний, хоч у ньому сучасними очима важко побачити логіку», – завершила свій виступ Ганна Павленко.
Викладач кафедри богослов’я о. Олег Гірник проаналізував «Перло многоцінноє» Кирила Транквіліона крізь призму богослов’я як феноменології поетичного образу. Насамперед, доповідач висловив оптимізм стосовно таких міждисциплінарних зустрічей, що «розмивають межі вузьких наукових кіл». Отець Олег зізнався, що на дослідження його спонукало питання: «У чому ж усе-таки актуальність такого давнього тексту?» Століття, що нас розділяють, можуть схилити нас до песимізму в цім питанні, однак, якщо придивитися, то богословський досвід у поетичний формі стає джерелом натхнення, щоб перетворити наш сумнів у творчий оптимізм. Для такого позитивного сприйняття необхідна зміна перспективи, позначена переходом до культури присутності, а, по-іншому, підхід до давнього тексту не як історика релігії, але як феноменолога. Отець Олег каже: «Те, чого нам бракує, – це, власне, відгукнутися на заклик феноменології “назад до речей”. Ми маємо іти “назад до текстів” не як до чогось мертвого, цінного виключно як носій інформації, але як до свідків – свідків певних феноменів буття (у випадку богослов’я – життя духовного та релігійного)». І хоч Ставровецький писав: «Де Боже сяйво, там змовкає поезія», в нього знаходимо радше не антагонізм, а органічне плетиво поезії і богословської думки. Поезія здатна краще передати не так аргумент, як духовний досвід, а тому можна сказати, що саме філологія, а не філософія, була «служницею богослов’я», принаймні у барокову пору. На жаль, як зазначив о. Олег, у сучасному богослов’ї та богословській освіті значення філології зведене до мінімуму, попри те, що традиційно високе богослов’я найчастіше творилося поетичною мовою. Сьогодні мовна якість богословський робіт і проповідництва значно нижча. Мало того, навіть художня література в нашому контексті фактично не визнається як locus theologicus, як щось, звідки теж можна вивести богослов’я [тут хочемо додати, що на Заході це помалу стає звичним явищем – скажімо, моторошні гротескні оповіді американської письменниці Фланнері О’Коннор доволі часто стають у пригоді богословам]. Багатовіковий досвід християнства показує важливу роль поезії у вираженні істин віри, а деякі богослови узагалі робили естетичні поняття головними категоріями свого богослов’я (згадаймо Бальтазара з його «тео-драмою» та Маннусакіса з «тео-естетикою»). Отець Олег Гірник вбачає певний зв'язок між орнаментальним стилем в українському мистецтві ХІІ століття та українським бароко – вони, попри хронологічні розбіжності з західноєвропейською періодизацією, нагадують високу готику: «Словесна орнаментика, як багатий декор готичних соборів, відкриває непомітні життєві нюанси, – і в цьому ми впізнаємо також «Перло многоцінноє» Кирила Транквіліона Ставровецького», – сказав наприкінці доповіді о. Олег.
Ще один гість із Києва, Юрій Пелешенко (Інститут літератури ім. Тараса Шевченка НАН України) доповів про жанр лементів у творчості барокових авторів, зокрема «Плач Богородиці» в Кирила Транквіліона Ставровецького. Його цікавили джерела цього твору, адже це індикатор того, які впливи тоді були відчутні на українських землях: чи то різного роду пассій зі західної традиції, чи різних варіантів тексту «Страстей Христових», що з’явилося на наших землях у 15 столітті, чи апокрифічної літератури, чи то західноєвропейського мотиву страждальної Матері (Mater dolorosa). Попри те, що у ту добу чимало творів були компіляцією з попередніх творів, які циркулювали крізь етнічні і географічні кордони, все ж таки вбачаємо тут і зародки сучасної творчості, більш оригінальної, авторської. І вже Кирило Транквіліон Ставровецький «переосмислює першоджерела так, що вони стають ледь помітні крізь словесне мереживо», – каже Юрій Пелешенко, хоч і визнає, що всі варіанти плачів на українських землях перебували у взаємозв’язку та відзначалися розвиненою поетикою. Цікаво, що на загальній дискусії після усіх доповідей одна із диспутантів Аліція Новак із Кракова відзначила значно більшу кількість лементів в українській традиції порівняно з польською, і висловила припущення, що, можливо, це продиктоване певними особливостями ментальності українського народу, або якоюсь характеристикою Сходу.
Останнім доповідачем був о. Михайло Лесів із Львівської духовної семінарії Святого Духа, що виступив із темою «Христос – прототип особового зростання християнина в гоміліях Кирила Транквіліона Ставровецького». Він продемонстрував зв’язок христології і антропології в цього автора та його інтегральне бачення людини у динаміці сходження до святості. Кирило показує, що особисте зростання людини можливе тільки як єдність усіх її сфер буття, і за умови, що, як у Христі, Божественне не поглинає те, що людське. Отець Михайло простежив такі риси гомілій Кирила Транквіліона: проповідницький та пастирський контекст їх творення, що було визначальною рисою Київського богослов’я; перебування його христології в патристичній орбіті, попри те, що спосіб передачі – типовий для його часу; звернення до агіографічних мотивів, щоби навчити жити у святості, остаточним прототипом якої є Христос.
Наприкінці відбулася загальна дискусія, у якій узяли участь дискутанти: Марія Горяча, о. Олег Кіндій, Аліція Новак та Наталія Сиротинська. Дуже цікаво було почути коментар музикознавця Наталі Сиротинської, оскільки музична перспектива на цій конкретній сесії не піднімалася. Варта уваги алюзія Наталі Сиротинської на Боеція, який свою «Розраду від філософії» написав у останні дні життя: вона зауважила, що твір «Перло многоцінноє» Кирила Ставровецького був написаний в останній рік життя проповідника і став немовби його лебединою піснею – саме цей поетичний твір, а не якась догматична книга. Це свідчить, що Кирило Транквіліон Ставровецький був справді яскравим проповідником і артистом, який розумів значення краси, і саме на такій «високій ноті» завершив свій творчий шлях.
«Я погоджуюся зі словами богослова Олів’є Клемана, що богослов’я ХХІ століття буде богослов’ям краси. Хочу ще підкреслити контекст гимнографій, у якому творили стародавні письменники, адже на той час, на відміну від теперішнього, це була зрозуміла мова, а не просто мова еліти. Навіть зарубіжні мандрівники відзначали, що у школах на українських землях дітей вчили церковного співу. Тож для України традиційне отаке пов’язання освіти з красою, вихованням естетичного смаку, вмінням читати оригінали. На жаль, цього не скажеш про сучасний стан гуманітарної кризи, але дослідження доби бароко, де поєдналася і глибина богословської думки, і музики, може нас надихнути змінити цю ситуацію та вийти з цієї кризи. Барокова література як ніщо інше показує, як яскраво і цілісно може звучати богословська думка, коли вона поетично забарвлена», – закінчила свій коментар Наталя Сиротинська. Гадаємо, що концерт класичної музики після конференції став гарним доповненням цього коментаря про роль краси.
На фото: 1 - вступне слово митр. Ігора (Возьняка), 2 - Тарас Шманько (видавництво "Свічадо"), 3 - Завершальне слово модератора д-на Романа Завійського після загальної дискусії (дискутантами були Марія Горяча, Львів; о. Олег Кіндій, Львів; Аліція Новак, Краків; Наталія Сиротинська, Львів), 4 - Аліція Новак та львіський музикознавець Наталія Сиротинська.
Христина Михалюк
|