Мирослав Вольф у книзі “За подобою нашою – Церква як образ Трійці” пише: “На заміну віри, яка жила й розвивалась в контексті Церкви, приходить віра людини, яка відійшла від християнського спілкування”.

Якщо ця теза справджується, а я думаю, що частково так, то напрошується питання: – Чи не змінилася ідентичність Церкви в суспільстві, в якому настала “приватизація прийняття рішень”? Коли мова йде про УГКЦ, то корисним буде серйозно з’ясувати наступне: – Наскільки приналежність вірних до Церкви співзвучна з їхнім християнським способом життя в приватному і суспільному вимірах? Яким чином і на якій основі різні спільноти Церкви (парохіяльні, чернечі) передають віру у Христа сучасному суспільству, в якому живуть: працюють і відпочивають?

Романо Ґвардіні писав, що потрібно, аби “Церква пробудилась в душах християн”. Тож я думаю, що нині, для повного з’ясування еклезіальної ідентичності УГКЦ, треба висвітлити наскільки вона реально “пробуджується” у кожній людині на українській землі? Чи, взагалі, таке завдання є її ціллю?

В такому ключі можна неоднозначно сприйняти оптимістичне висловлювання прот. Мирона Бендика, що “Церква Шептицького” стала “Церквою Українською”. Бо ж чи дійсно УГКЦ напрямлена до всіх українців? А якщо так, чи вони про це знають, чи вони це відчувають? А якщо ні, може повстати сумнів в одній із якостей помісності, пов’язаної із територіальною закоріненістю.
Якщо мова йде про “Церкву Шептицького”, тобто про тих, що регулярно беруть участь в Христовій трапезі в УГКЦ, то для окреслення еклезіального образу Церкви треба також з’ясувати, які основні питання стоять на порядку денному єпископів, ректорів і парохів. Питання, до яких причетна вся громада, в тому значенні, що це її заторкує, вона про це розмовляє, тим живе, це пропагує? При цьому слід не забувати досвід Церкви в підпіллі, де завдяки трудові простих християн, вірних Божому слову, Церква не тільки виживала, але й навертала! Так, що в якому ступені, кожний вірний відчуває свою причетність до передачі віри Церкви, бо чується повноцінним членом її громади. Від того залежатиме ідентичність Церкви! Тільки тоді, коли християни будуть впевнені, що їхня кваліфікована думка впливає на розвиток Церкви, вони зможуть проголошувати свою християнську ідентичність поза її межами. Існує глибокий зв’язок між місією Церкви ad extra, та дозріванням її самобутності.

Яким, отже, є образ УГКЦ в постконфесійному суспільстві? Чи дійсно є актуальними слова прот. Мирона Бендика, що “вже не спрацьовують формули, якими досі оперували чи то на Сході, чи на Заході, формули ексклюзивно-конфесійні, уніатсько-політичні чи месіансько-імперські”?

Це не моє завдання, відповідати на цей сумнів, його повинна розвіювати вся УГКЦ ставлячи його собі, та відповідаючи на екзистенційні запитання такого роду: Яке конкретне екуменічне завдання УГКЦ ad intra та ad extra? Який сенс Божий люд УГКЦ надає 9-ому членові Символу, коли проголошує свою віру в Соборну Церкву? Катехизм УГКЦ тільки частково відповів на це питання! На яких реальних еклезіологічних проблемах зосереджує вона свою увагу? На які проекти йдуть великі гроші?

Недавно тому диякон Андрей Кураєв заявив: “При виникненні у мене проблем я просто дивлюся на небо і кажу: «Господи, Ти мене привів в цю Патріархію – Ти з нею і розбирайся!».” Таким моїм проханням до Господа є, щоб УГКЦ завжди більш реально ставала помісною Церквою в значенні Церкви, яка в даному місці, відкрита до всіх людей без виїмку! Щоб воцерковлені відчували свободу й відповідальність за неї! Щоб Церква пробуджувалася в серцях численних людей, котрі є далекими від Церкви, але вірують в існування Бога! Щоб вона настільки вірно свідчила про Євангеліє, щоб привертати до Христа багатьох, які щодня зустрічаються з її діяльністю!

А Євангеліє буде вповні сяяти лише тоді, коли УГКЦ реально буде спроможна явно виголошувати віру свого Божого народу в те, що є одна й та сама Євхаристія в неї і в Православних – на тому самому рівні, що і в Римо-католиків! І, оскільки реальне співслужіння на одному престолі відверто відбувалося між православними і греко-католиками до 1744 р. то чому це не може й нині ставати дійсністю виключно для тих, які цього захочуть? Про цю віру чітко заявляли патріарх Любомир і єпископ Софрон (Мудрий) на XI Звичайній Генеральній Асамблеї Синоду Єпископів, “Євхаристія: джерело і вершина життя та місії Церкви” в Римі в жовтні 2005 р., в присутності Римського архієрея Венедикта XVI.

Закінчуючи, скажу, що це і є основним еклезіологічним викликом для УГКЦ в ІІІ тисячолітті, основи яких знаходимо в життєдіяльності патріярха Любомира!