У вівторок, 8 вересня 2015 р., у Ватикані відбулося представлення реформи, яку Папа Франциск здійснив щодо канонічних процесів визнання недійсності подружжя, оприлюднивши два документи: «Mitis Iudex Dominus Iesus» (Смиренний Суддя Господь Ісус) та «Mitis et misericors Iesus» (Смиренний і Милосердний Ісус), якими внесено зміни до Кодексу Канонічного Права (далі ККП) та Кодексу Канонів Східних Церков (далі ККСЦ) відповідно. Разом з цими двома документами оприлюднено «Процесуальні правила ведення процесів визнання недійсності Таїнства Подружжя».

Багато ЗМІ, наввипередки один одному, публікували власні стрічки новин з заголовками на кшталт «Папа спростив і скоротив процедуру церковного розлучення»; «Відтепер процеси в церковних трибуналах будуть безкоштовними», «Папа Франциск дозволив католикам розлучення» і тд. Що ж насправді відбулося? [...]

Завантажити

The problem of dialogue in a pluralistic context becomes particularly complex when the religious aspect is an object of attention. Religious convictions cannot be characterised by mere external features. Religious behaviour is not only to be understood at the level of action, but on the level of intention as well. Therefore, at first sight, it may seem problematic to speak of interreligious dialogue.

Notwithstanding universal human rights, the impact of religion on today‟s world still remains strong albeit sometimes unpredictable. Their influence can be quite diverse though. We can emphasise both the positive and negative effects of religion in the public square. If one looks at John Paul II, Desmond Tutu, or the Dalai Lama, one could definitely affirm the essential role of religion in keeping peace. However, the tragedy that happened in September 2001 in the USA evokes precisely the opposite impression. Therefore, interreligious dialogue is no simple issue, because of the necessity to find a common background among fundamentalists who are open to dialogue with, of course, secularist theorists. The reality of religious pluralism and primacy of individualism in religious convictions seems to be a serious obstacle to achieving dialogue at the international level. In this context, one way of dealing with this task is via the politics of respect, which is not always straightforward.

Download

Nearly a half-century ago in an infamous article, Lynn White Jr. accused Christianity of being complicit in environmental degradation, a claim that has met with widespread rebuttal. And yet, there are signs today of renewed ecological degradation in manifold forms, and peoples of all intellectual disciplines and backgrounds are struggling to respond to these challenges. Theologians have their role to play, and this article shows that there are deep theological resources within early Christianity addressing the goodness, stewardship, and salvation of God`s creation. Drawing especially on the patristic literature of such as Irenaeus of Lyons, Clement of Alexandria, Tertullian, Athanasius of Alexandria, John Chrysostom, Basil of Caesarea, Ps-Dionysius the Areopagite, John of Damascus, Maximus the Confessor, Origen of Alexandria, Gregory of Nyssa, and Ambrose of Milan, the author argues that we need today new forms of asceticism in addition to fasting from food that will help us forego excessive consumption and in so doing free us to draw into a deeper communion with all of God`s creation.

Download

Почитання Пресвятої Євхаристії у Христовій Церкві почалося одразу після встановлення Таїнства Пресвятої Євхаристії Ісусом Христом на Тайній Вечері у Великий Четвер. У першому тисячолітті почитання Пресвятої Євхаристії, як у Східній так і в Західній Церкві завжди було поєднано з звершенням Божественної Літургії та Причастям вірних [1]. Святі Отці першого тисячоліття, як Східної так і Західної Церкви звершували почитання Пресвятої Євхаристії тільки в поєднанні з служінням Божественної Літургії. Вони безнастанно призивали вірних до частої і навіть щоденної участі в Божественній Літургії та Святому Причасті. Перші християни так любили й цінували Божественну Літургію, що навіть під загрозою смерті, брали в ній участь. Для них бути на Святій Літургії та приймати Ісуса Христа (поєднуватися з Ісусом Христом) в Святому Причасті було найбільшою ласкою і привілеєм, а бути виключеним від участі у Божественній Літургії та Святому Причасті, найбільшою карою.

Даною  публікацією,  пропонується  дуже  коротко  застановитись  над  почитанням Пресвятої Євхаристії у Східній та Західній Церкві в другому тисячолітті; висвітлити, як звершувалося почитання Пресвятої Євхаристії в УГКЦ в процесі століть; та представити в чому полягає ціль Євхаристійного почитання, як для Східної так і для Західної Церкви.

Завантажити

[1] Ю. Катрій. Пізнай свій обряд. Ню Йорк-Рим 1982, с. 183.

Східна  Церква  поділяє  усіх  святих  (ще  від  VII–VIII ст. [1]),  на  лики  (розряди)  у відповідності з тим, яким шляхом вони проходили земне життя й досягали вічного блаженства у небі [2]. До числа ликів святих, належать також і святі мученики, котрі за сповідання Імені Божого, та за вірне виконання Христових заповідей віддавали своє життя чи терпіли найжорстокіші страждання й муки за віру Христову. Саме слово мученик буквально означає свідок (по-грецьки мартіс), проте воно «наголошує не так на самому факті страждань, як на свідченні віри в Христа» [3].

Мучеництво за віру в І. Христа було та залишається до сьогодні найвищим виявом любови до Бога, воно є найшляхетнішою дорогою до святості [4]. Тому невипадково у літургійному році УГКЦ особливе місце серед числа ликів святих посідають святі мученики, починаючи від немовлять убитих Іродом і первомученика Степана до тих, що віддавали  своє  життя  захищаючи  св.  ікони  в  VIII-IX  ст.  у Візантії  до  останніх,  що загинули чи зазнавали переслідувань та туртур до кінця свого життя за визнання своєї віри та єдність з Апостольським Престолом в XX столітті в Україні.

Завантажити

Засада так званої допоміжності – одна з шести, яку запропонували Члени Комісії 1974 року на пленарному засіданні[1]. На їхню думку, вона має бути збережена у новому Кодексі. А він повинен містити тільки ті закони, які, на думку найвищого пастиря всієї Церкви, мають вважатися спільними для всіх східних католицьких Церков, віддаючи все інше партикулярному праву Церков suis iuris.

Але слід зазначити та згадати слова Римського Архиєрея Павла VI, що нові норми не повинні з’явитись як чужорідне тіло, насильно насаджене в церковний організм, але мають розквітнути самохіть з уже існуючих норм[2]. Тим більше, зазначає святий Іван Павло ІІ, що норми партикулярного права повинні враховувати традиції власного обряду та приписи ІІ Ватиканського Собору[3], особливо повну єдність з наступником св. Петра, який оберігає законно визнані різнорідності і водночас дбає про те, щоб окремі частини не шкодили єдності, а радше їй служили.[4]

Повна симфонія до Святого Письма Старого та Нового Завіту (укладач і відповідальний редактор Павло Смук. –Львів: Свічадо, 2004) зазначає, що у Святому Письмі (Біблії) слово Правда значиться 326 разів (правда – 49, правди – 80, правді – 82, правдою – 16, правду – 99). Це ж слово, на думку о. Василя Рудейка, доктора богослов’я, викладача Українського Католицького Університету (УКУ), стало визначальним під час Революції Гідності, де він упродовж кількох місяців служив капеланом у майданівській каплиці.

«Християнином ти є незалежно від того чи є штурм, чи нема, – наголошує о. Василь Рудейко. – Є імперативи, яких ми дотримуємось завжди – це не насильницький спосіб вирішення питань, які виникають, наголошення на вартості людського життя, на тому, що не можна брехати, вбивати, залякувати. Це те, що ми, християни, повинні пам’ятати і передавати іншим.

З учення Церкви та Св. Письма[1] розуміємо багатство посилань та прикладів, у яких віддзеркалюється бажання Христа залишити на землі власних послідовників – священнослужителів – взірців любові, милосердя та справедливості. Перші послідовники Христа, Апостоли, а особливо опісля Римські Архиєреї значної уваги надавали святості Церкви як у її внутрішній, так і в зовнішній адміністрації. Це підтверджують слова Вселенського Архиєрея Пія ХІІ до Римської Роти, який сміливо твердив, що: «управління справедливістю в Церкві це функція турботи про душі, це еманація тієї влади та пастирської пильності, повнота та універсальність якої перебуває та включена у передавання ключів першому Петрові».[2]

Завантажити

Другий Ватиканський Собор, який неодноразово наголошував на святості Тайни Подружжя, в одному зі своїх документів стверджує,[1] що «інтимна єдність подружньої любові та співжиття, заснована Творцем на власних законах, затверджена подружнім союзом, тобто нерозривною особистою згодою. І тому людським актом, яким подруги взаємно себе дають і приймають, повстає також і перед суспільством інституція зі своєю стабільністю за Божим наказом; цей святий союз призначається як для добра подругів і дітей, так і для добра суспільства, і не підлягає людському арбітражу».

Завантажити

Як плід короткого дослідження представляю кілька аспектів місійної праці бельгійсько-русинської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя на Волині. Це роки 1926-1932 – той час, коли там здійснював послух священномученик Николай Чарнецький, як настоятель монастирів у Костополі й Ковелі. Він і пізніше служив на Волині й Поліссі, але вже в єпископському сані. Як відомо, у 1931 р. Римський архиєрей Пій ХІ призначив його титулярним єпископом Лебедським і апостольським візитатором для вірних візантійсько-слов’янського обряду в Польщі поза Львівською митрополичою провінцією.[1]

Завантажити