Як плід короткого дослідження представляю кілька аспектів місійної праці бельгійсько-русинської віце-провінції Чину Найсвятішого Ізбавителя на Волині. Це роки 1926-1932 – той час, коли там здійснював послух священномученик Николай Чарнецький, як настоятель монастирів у Костополі й Ковелі. Він і пізніше служив на Волині й Поліссі, але вже в єпископському сані. Як відомо, у 1931 р. Римський архиєрей Пій ХІ призначив його титулярним єпископом Лебедським і апостольським візитатором для вірних візантійсько-слов’янського обряду в Польщі поза Львівською митрополичою провінцією.[1]
З святом Богоявлення Господнього тісно пов'язаний чин Великого Богоявленського освячення води, або, як його ще в народі називають, Йорданського Водосвяття. Коріння даного освячення води сягають перших століть християнства і, ймовірно, виходять зі спроб Церкви охристиянізувати поганські звичаї. Так, за свідченням Епіфанія Саламінського (ІІІ ст.), у Єгипті (в Олександрії) вночі з 5 на 6 січня святкували народження бога Аіона від богині-діви Коре та свято ріки Ніл. Вночі єгиптяни ходили до Нілу черпати воду. [...]
З настанням Великого посту Церква пропонує вірним велике різноманіття особливих молитов і богослужінь, які допомагають відкрити у собі покаянний дух і достойно пройти шлях Великого посту. Всі ці твори церковної піснетворчості молитви та богослужіння у більшості є давнього походження і глибоко закорінені в літургійній практиці Церкви. Серед них, однак є одне богослужіння, яке є досить пізнього походження і не має відображення в церковному Уставі (Типіконі), - це богослужіння називається Пассія [1]. Над історією виникнення цього богослужіння (яке звершується через чин чи чинопослідування) в Київській традиції, над його формуванням в ході історії, та над дискусіями, щодо його звершення у сучасній літургійній практиці українських церков Київської традиції, хочу сьогодні коротко застановитись разом із вами.
«Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Mр16,15) «...щоб вони були одно так само, як і ми одно ... щоб вони були звершені в єдності, щоб світ збагнув, що послав єси мене...» (Ів17, 22-23). Ось дві великі настанови, які залишив Христос апостолам, а через них і Церкві. Місія та єдність – це є два завдання Церкви, які складають її природу і не реалізуються миттєво чи один раз і назавжди, а залишаються постійно актуальними для Церкви та для свого здійснення вимагають чимало зусиль і постійної благодаті Божої.
Шановні пані і панове!
«Перед нами дійсно великі завдання. ХХ століття було дуже несправедливе як до УГКЦ загалом, так і богослов’я в ньому зокрема. Лихоліття цього часу повністю заглушили богословський голос нашої Церкви. І те що філософсько-богословський факультет відродженої тоді Богословської академії, а тепер УКУ намагається прокласти ці містки до суспільства, розвиватися – це великий знак надій. Я впевнений, що серед наших студентів – як мирян, так і семінаристів – є майбутні Балтазари, Каспери українського богослов’я», – з такими словами з нагоди свята звернувся до всіх присутніх декан філософсько-богословського факультету о. д-н Роман Завійський.
На Западе, после появления множества английских, французских и итальянских переводов его трудов, католические и протестантские исследователи все чаще называют о. Сергия Булгакова одним из наиболее плодотворных православных богословов XX в., сравнивая его с такими гигантами, как Ханс-Урс фон Бальтазар (1905-1988), Карл Барт (1886-1968), Карл Раннер (1904-1984), и Пауль Тиллих (1886-1965).
В період між проголошенням свящ. Йосафата Кунцевича блаженним (у 1643 році) і його канонізацією (в 1867 році) пройшло 224 роки, і весь цей час його культ був обмежений в рамках помісної Українсько-Білоруської Церкви Київської митрополії. Культ свящ. Йосафата розвивався та входив у практику беручи до уваги загальну історію Церкви, переходячи при цьому різні етапи своєї інтенсивності. Це було спричинено тим, що на поширення почитання пам’яті блаженного свящ. Йосафата впливали також політичні обставини у Східній Європі в XVIII – XIX століттях [1]. Однак, він не занепав, а все ж розвивався та поширювався завдяки активній праці Василіянського Чину та єпископату УГКЦ. Завдяки їм його почитання поширилося на усю Католицьку Церкву.
The author discusses the act of proclamation of faith and oath at the chirotony of presbiter in UGCC as it was practiced in the past. In addition, the genesis of this addendum is illustrated. The author also presents his personal propositions of its use for the new edition of Archieratikon of UGCC.
