Автор висвітлює історично-юридичний розвиток церковного адвоката і представляє його діяльність відповідно до діючого законодавства Католицької Церкви.
articles
|
1. КСЛ - Конституція ІІ Ватиканського собору про Святу Літургію (Sacrosanctum Concilium).
The author presents an ancient institute of the Pauline privilege as a possibility of dissolving the marriage bond contracted between two non-baptized partners for the good of the faith, in case when one of the married parties embraces the Christian faith and receives Baptism while the other one remains outside of the Church. The article analyzes the character of the Privilege introduced by St. Paul (1 Corinthians 7, 12-15). On the basis of historical e vidence it takes under a thorough consideration the process of its gradual development in the course of centuries and its final institutionalization. A brief analysis of the normative legal acts regulating the possibility of the application of the Pauline privilege (especially canon 854 CCEO, canon 1143 CIC, as well as the Instruction «Potestas Ecclesiae» in the procedure of the marriage bond dissolution for the good of the faith), provides a better opportunity to get acquainted with the possibilities of the application of this canonical institute for the good of the faithful of the Christ’s Church. Східні Отці у складі комісії, працюючи над переглядом ККСЦ, відзначають, що канони відповідних кодексів повинні відображати особливу структуру кожної зі Східних Католицьких Церков [1]. Можливо, у сфері літургійного служіння мирян у відповідних кодифікаціях (ККЛЦ 1983 року і ККСЦ 1990 року) завважуються ті суттєві відмінності, які потрібні для того, щоб дихала «Церква своїми двома легенями» – Схід і Захід, як справедливо стверджує Римський Архиєрей Іван Павло II у енцикліці Ut Unum sint [2].
Оскільки ми вже мали змогу застановитись над подружнім союзом [1] (кан. 776 ККСЦ) та подружньою згодою (кан. 817 ККСЦ), розуміємо, що подружня згода є джерелом (fontis efficiens) та душею (causa formalis) подружжя, яке ґрунтується на подружніх цілях та істотних елементах. Тому якщо якась зі Сторін виключає – і не важливо, тотально (тобто виключається саме подружжя з його цілями) чи частково (якийсь з істотних елементів) – подружжя навіть у двох випадках, якщо це доведено неспростовними доказами в актах справи, є завжди недійсним [2]. |
Неопатристика як одна з головних течій у сучасному православному богослов'ї формувалася в принциповому протистоянні «західним впливам» на православну думку. Ці впливи вважалися такими, що обов'язково приводять до втрати ортодоксальності православною думкою. І такі відступи від православного ідеалу (який асоціювали з богослов'ям каппадокійців і Григорія Палами) вбачали у православних мислителях від могилянської доби аж до о. Сергія Булгакова (1871-1944). Із останнім о. Георгій Флоровський (1893-1979) та Володимир Лоський (1903-1958) навіть вели запеклу полеміку. У таких умовах особливо актуальним стає питання про прихований вплив католицької думки на двох засновників неопатристики - о. Георгія Флоровського та Володимира Лоського. Якщо вони не були вільними від таких впливів, то це вимагає критичного переосмислення всієї історії та ідентичності сучасного православного богослов'я.
Літургія починається, живе і звершується Словом. Словом Бога, який «багато разів і багатьма способами» (пор. Євр. 1:1) звертається до своїх людей, а також словом людини, її відповіддю Богові, «бо перш ніж людина відповість Богові словом літургії, Він звертається до неї своїм словом» (КСЛ [1], 9). Зустріч Слова Божого з людською дійсністю стає для людини досвідом Бога, величним ділом, яким Бог спасає світ або провадить світ до спасіння. Дійсність спасительного досвіду Бога — вічна; людина сприймає її через літургійне святкування, в якому вона оспівує це досвідчення і переказує його наступним поколінням. У такому святкуванні досвід слова Божого набуває вселенського виміру і уможливлює вічне причастя його, воно стає потоком живої води, яка відживляє, оновлює, але й творить і висловлює нові досвіди [2]. Все ж інколи це слово, особливо у літургійному контексті, тяжіє до перетворення у текст. Як і чому це стається?
The most natural environment for a religious experience, 
Cyril of Alexandria did not treat the problem of God’s transcendence and immanence as extensively and profoundly as did John Chrysostom, due to the fact that the question was not as relevant in Cyril’s time as is was in the time of Chrysostom. However, the ideas of the latter are present in the writings of Cyril, who draws a distinction between the inner being of God and His work. This simi-larity can be traced in two main points. First, God in His essential nature surpasses everything. This inner life of God is above and beyond any knowledge and reach, any concept and reasoning. All that we know about the nature of God is that He acts in the world and this action is performed by the Father through the Son in the Spirit. Second, in order to outline God’s action, Cyril uses the terms „power” and „energy” indistinguishably. For both authors the method of antinomy is a primary system of coordinates in which they combine the two fundamentally opposite poles of God’s being: the transcendent and the immanent. So, in this point the Oriental Theological Schools of Alexandria and Antioch are internally consonant.
Від самого початку, первісна апостольська кериґма звіщала, що Божий план спасіння реалізовується у конкретних історичних подіях. Царство Боже серед людей об’являється і «приходить у Ісусі з Назарету, у і через Його життя, Смерть і Воскресіння» [1]. Тому, за словами J. A. Jungmann: «Христові Страсті і Воскресіння формують, таким чином, тиждень за тижнем, об’єкт християнського спогадування; обоє разом становлять, у очах первісної Церкви, діло спасіння» [2]. Історія спасіння не завершується, вона триває у Церкві, де «історія продовжується у Літургії, а подія у Таїнстві» [3], створюючи, таким чином, спасенний ритм існування людини в Божому Царстві, залишаючись у вимірі часу. Пам’ять про євангельські події, в числі яких – Вознесіння стає, в цьому ракурсі, не просто їх спомином, але онтологічною реальністю, що оживає кожної години, дня, тижня, року, «освячуючи людське життя всередині часу» [4].
Від моменту приходу Спасителя у цей світ – «історія спасіння набирає форми Літургії» [1]. В цьому сенсі Вознесіння є «поворотною точкою» історії спасіння – з одного боку, воно завершує земне служіння Ісуса, а з іншого – стає початком нового і остаточного етапу – Літургії «останніх часів». Адже у Вознесінні теандрична Літургія Христа не завершується – вона продовжується в Літургії Церкви – «аж доки він не прийде» [2]. Саме тому, як зауважує J. Ratzinger: «Тексти Нового Завіту представляють таємницю Парузії мовою літургійного передання» [3]. Цей есхатологічний мотив Літургії від часу Вознесіння знаходить своє відображення у молитві Церкви: «μαραναθα» [4] – «Прийди Господи!». Особливий, літургійний характер Таїнства Вознесіння можна побачити у тому, як описується ця подія у тексті Євангелія від Луки, а також у її богословському значенні, що представлене у інших текстах Нового Завіту. Зокрема, слід звернути увагу на наступні три моменти, які виявляють саме літургійні аспекти Таїнства Вознесіння: благословення Христа, Його Небесна Літургія і таїнственна присутність у світі.
