Нещодавно, під час Синоду єпископів УГКЦ, який відбувся 8-9 лютого 2012 року, було проголошено рік пам’яті Блаженнішого Патріарха Йосифа (Сліпого) на честь 120-ї річниці від дня його народження, яке ми відзначаємо 17 лютого у такий урочистий спосіб.
Після визначних доповідей, які тут вже були фахово представлені, також і нам було доручено виступити з промовою про світлу постать в історії нашої Церкви та народу України, його вірність Апостольському Престолові та витривалість у Христовому служінні для УГКЦ вже у роки визволення, після 18 невольницьких років «в’язня Христа ради» (адже за клопотаннями Римського Архиєрея Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді 26 січня 1963 року Йосифа (Сліпого) було звільнено) та під час Його перебування, як пише владика Іван Хома, на засланні в Римі. Бо справді, у цей час у Москві Митрополит Йосиф одержав дипломатичний паспорт без права повернення до Львова. Також Йому було вручено лист від Святішого Отця з побажанням щасливої дороги словами Товії до сина і його супровідника: «Подорожуйте щасливо. Господь з вами на дорозі і хай вас супроводжує Ангел Господній» (Тв. 5,21) і дорогоцінну вервицю з перлин, ще й з позолоченим хрестиком.
Ось так писав перед самим Його визволенням ще тоді о. Мирослав Марусин: «Вже 17 років страждає Митрополит Йосиф і не подається і, в Бозі надія, витриває до кінця. Ми всі того свідомі, а й сам ворог свідомий того, що фальшиві обвинувачення ... на те, щоби прикрити злобні наміри большевицької московської влади знищити Українську Католицьку Церкву» .
|
У перших трьох століттях християнства усвідомлення римським єпископом особливого авторитету своєї Церкви проявлялося в активній ініціативній участі у вирішенні спірних питань Вселенської Церкви. Активної позиції очікувалося від єпископа Риму і в період зародження аріанства – єресі, яка заперечувала Божество Ісуса Христа. Це була надзвичайно відповідна ситуація для нагального втручання папи у питання віри, щоб покласти край ворожнечі, яка нищила Церкву. Мета статті полягає у визначенні якою в дійсності була роль Риму у засудженні аріанства на початковій стадії його розвитку.
З Матеріалів VI з'їзду "Обнова в Церкві: камо грядеш". 23-25 вересня 2011 р. Б. - Тернопіль. Федерація українських католицьких академічних та студентських товариств "Обнова". - С. 6-11. Віра – це інтуїтивне відчуття присутності Бога у повсякденному житті людини. Віра не потребує доказів, але докази можуть слугувати шляхом до віри. 1. Суть проблеми Є добре відомим факт, що багато хто з видатних фізиків ХХ сторіччя протягом життя остаточно приходили до ідеї Бога, причому, в незалежності від ступеню свого попереднього атеїзму. Одні з них після цього ставали «звичайними» вірними, тоді як інші сприймали дану подію як професійний виклик і починали активно «шукати Бога в фізиці». Звичайно, автор, будучи особою тверезомислячою, не відносить себе до видатних фізиків. Але, тим не менше, його шлях до Бога у фізиці був, хоч і не зовсім «стандартним», але, в цілому, подібним. Здобувши свого часу ступінь доктора фізико-математичних наук, він відчув велике полегшення – нарешті з’явилась реальна можливість виконувати не тільки «обов’язкові» дослідження, а також приділяти увагу проблемам, до яких усі ці роки лежала душа, але не доходили руки. А душа лежала, ні, не до пошуків Бога в фізиці, як це логічно витікало б із вище сказаного, а до побудови принципово нової версії теорії ієрархічних динамічних систем. То ж останні двадцять п’ять років досліджень були направлені, в тому числі, і на розбудову такої теорії.
З першої половини VIII століття до половини IX століття Константинопольська Церква боролася з іконоборчим рухом. В цей період ревним захисником іконопочитання був Теодор Студит (759-826), великий мислитель та ігумен Студійського монастиря. Однією з головних тем, які він поглиблював, було питання незалежності Церкви від світської влади в аспекті віровчення та моралі. Св. Теодор хотів довести, що церковні догми і правила походять не від імператорів, а від собору єпископів. У цьому контексті він розвиває ідею пентархії.
[...] Тема христології традиційно розглядається у двоякому сенсі: з одного боку, питання стоїть, яким є зв'язок між Сином, Святим Духом і Отцем (онтологія Бога), а з іншого боку, яким є взаємовідношення між Сином і людиною (антропологія і сотеріологія). У випадку з Климентом на ці питання неможливо дати простої відповіді, але слід бути дуже уважним, щоб не застосовувати до його христологічного синтезу пізніші або сучасні тринітарні і христологічні поняття, коли говоримо про ранній період становлення християнського богослов'я. [...]
Осмислення постаті і вчення відомого візантійського богослова, ісихаста й церковного діяча XIV ст. Григорія Палами здійснено через призму змін у ставленні до почитання св. Григорія після Замойського синоду та позитивних зрушень в оцінці його особи після ІІ Ватиканського собору. Висвітлено роль патріярха Йосифа Сліпого у справі літургійно-богословського відкриття імени та спадщини св. Григорія Палами для західних і східних католиків. Вперше наведено тексти листів кардинала Франя Шепера і патріярха Йосифа у справі повернення текстів служби св. Григорія Палами в римське видання грецького Антологіона. Наголошено на необхідності й актуальності глибших студій богословської спадщини св. Григорія Палами та східнохристиянського феномену ісихазму в УГКЦ. |
Mon intervention porte sur l’oecuménisme de l’Église Grecque-Catholique Ukrainienne. En guise d’introduction, je dirai que l’oecuménisme n’est pas une théorie que l’on peut présenter, mais plutôt un sentiment d’esprit que l’on vit et porte un peu partout avec soi. Mais il n’y a pas de doute que dans une grande communauté de chrétiens comme l’Église, il faut aussi faire le point de ses sentiments pour pouvoir être tous sur la bonne et même longueur d’onde et ainsi répondre au voeu de notre Seigneur, Jésus Christ. C’est comme cela que l’oecuménisme devient théorie. Passons donc à la théorie.
Deus non est notus nobis in sui natura, sed innotescit nobis ex operationibus vel effectibus eius.
This article spells out different terminological trends within the Eastern Christian tradition as well as the East-West use of terminology to express the mystery of inner-trinitarian life and God's activities ad extra. It also surveys the meaning of the Greek words ουσία and ενέργεια in their evolution from classical Greek philosophy, through the Cappadocians, John of Damascus, and Gregory Palamas, to neo-Palamites such as Sergii Bulgakov and Georgii Florovsky. My task here is to show how the fundamental terms ουσία, ενέργεια and δύναμις functioned in their correlations, whilst forming the subsequent theological traditions of East and West. It is argued that in refining classical philosophical terminology for Trinitarian theology, not only did Eastern and Western fathers have different positions, but also among the Easterners there were considerable differences: a) the phrase God's essence/ουσία του Θεου for Easterners does not have the same meaning as ουσία/substantia for Westerners in view of the Eastern notion of divine transcendence rendered through the υπερούσια language; b) the ουσία - ενέργεια distinction that has now become axiomatic in Eastern Orthodox theology due to the revival of Palamite theology.
