Монографії

1. Haley I. Iudex peritus peritorum, Рим, 2008.
2. Димид М. La figura giuridica del vescovo della Chiesa unita di Kyiv, Roma 1999.
3. Димид М. Єпископ Київської Церкви, Львів 2000.
4. Димид М. Документи Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Третя сесія. 30 червня - 4 липня 2002 року (Під керівництвом), Львів, 2002.
5. Димид М. Документи єпархіальних соборів Української Греко-Католицької Церкви (2001-2002), Т. 1 (Під керівництвом), Львів 2003.
6. Димид М. Документи єпархіальних соборів Української Греко-Католицької Церкви (2001-2002), Т. 2 (Під керівництвом), Львів 2004.
7. Димид М. Учительське служіння Церкви та святі Таїнства – Канонічне право III (Під керівництвом), Львів 2008.

У вівторок, 8 вересня 2015 р., у Ватикані відбулося представлення реформи, яку Папа Франциск здійснив щодо канонічних процесів визнання недійсності подружжя, оприлюднивши два документи: «Mitis Iudex Dominus Iesus» (Смиренний Суддя Господь Ісус) та «Mitis et misericors Iesus» (Смиренний і Милосердний Ісус), якими внесено зміни до Кодексу Канонічного Права (далі ККП) та Кодексу Канонів Східних Церков (далі ККСЦ) відповідно. Разом з цими двома документами оприлюднено «Процесуальні правила ведення процесів визнання недійсності Таїнства Подружжя».

Багато ЗМІ, наввипередки один одному, публікували власні стрічки новин з заголовками на кшталт «Папа спростив і скоротив процедуру церковного розлучення»; «Відтепер процеси в церковних трибуналах будуть безкоштовними», «Папа Франциск дозволив католикам розлучення» і тд. Що ж насправді відбулося? [...]

Завантажити

Засада так званої допоміжності – одна з шести, яку запропонували Члени Комісії 1974 року на пленарному засіданні[1]. На їхню думку, вона має бути збережена у новому Кодексі. А він повинен містити тільки ті закони, які, на думку найвищого пастиря всієї Церкви, мають вважатися спільними для всіх східних католицьких Церков, віддаючи все інше партикулярному праву Церков suis iuris.

Але слід зазначити та згадати слова Римського Архиєрея Павла VI, що нові норми не повинні з’явитись як чужорідне тіло, насильно насаджене в церковний організм, але мають розквітнути самохіть з уже існуючих норм[2]. Тим більше, зазначає святий Іван Павло ІІ, що норми партикулярного права повинні враховувати традиції власного обряду та приписи ІІ Ватиканського Собору[3], особливо повну єдність з наступником св. Петра, який оберігає законно визнані різнорідності і водночас дбає про те, щоб окремі частини не шкодили єдності, а радше їй служили.[4]

З учення Церкви та Св. Письма[1] розуміємо багатство посилань та прикладів, у яких віддзеркалюється бажання Христа залишити на землі власних послідовників – священнослужителів – взірців любові, милосердя та справедливості. Перші послідовники Христа, Апостоли, а особливо опісля Римські Архиєреї значної уваги надавали святості Церкви як у її внутрішній, так і в зовнішній адміністрації. Це підтверджують слова Вселенського Архиєрея Пія ХІІ до Римської Роти, який сміливо твердив, що: «управління справедливістю в Церкві це функція турботи про душі, це еманація тієї влади та пастирської пильності, повнота та універсальність якої перебуває та включена у передавання ключів першому Петрові».[2]

Завантажити

Другий Ватиканський Собор, який неодноразово наголошував на святості Тайни Подружжя, в одному зі своїх документів стверджує,[1] що «інтимна єдність подружньої любові та співжиття, заснована Творцем на власних законах, затверджена подружнім союзом, тобто нерозривною особистою згодою. І тому людським актом, яким подруги взаємно себе дають і приймають, повстає також і перед суспільством інституція зі своєю стабільністю за Божим наказом; цей святий союз призначається як для добра подругів і дітей, так і для добра суспільства, і не підлягає людському арбітражу».

Завантажити

УГКЦ не є молодою панною, яка може, залежно від настрою, поводитися в той чи інший спосіб. Воно однак часами так буває, бо різне є пережиття церковності серед вірних самої УГКЦ. Щоб серйозніше проаналізувати, яка нині роль УГКЦ в суспільстві, потрібно перш за всього зрозуміти, хто є УГКЦ і яке є її покликання.

УГКЦ – це насамперед спадкоємниця зорганізованої спільноти Ісуса Христа, яка колись повстала на берегах Києва – нині столиці України. Ця Церква далі живе і відроджується в час кожної Літургії, але на жаль, недосконало, бо носить в собі рану роз’єднання із іншим частинами Церкви того самого Ісуса Христа тут у Києві. Іншими словами, УГКЦ – це кровоточива частина Київської Церкви Ісуса Христа, яка повинна жити і служити українцям, тобто народові, який п’є воду з українських джерел, незалежно від свого національного коріння.

Автор висвітлює історично-юридичний розвиток церковного адвоката і представляє його діяльність відповідно до діючого законодавства Католицької Церкви.

Download

The author presents an ancient institute of the Pauline privilege as a possibility of dissolving the marriage bond contracted between two non-baptized partners for the good of the faith, in case when one of the married parties embraces the Christian faith and receives Baptism while the other one remains outside of the Church. The article analyzes the character of the Privilege introduced by St. Paul (1 Corinthians 7, 12-15). On the basis of historical e vidence it takes under a thorough consideration the process of its gradual development in the course of centuries and its final institutionalization. A brief analysis of the normative legal acts regulating the possibility of the application of the Pauline privilege  (especially canon 854 CCEO, canon 1143 CIC, as well as the Instruction «Potestas Ecclesiae» in the procedure of the marriage bond dissolution for the good of the faith), provides a better opportunity to get acquainted with the possibilities of the application of this canonical institute for the good of the faithful of the Christ’s Church.

Download

Східні Отці у складі комісії, працюючи над переглядом ККСЦ, відзначають, що канони відповідних кодексів повинні відображати особливу структуру кожної зі Східних Католицьких Церков [1]. Можливо, у сфері літургійного служіння мирян у відповідних кодифікаціях (ККЛЦ 1983 року і ККСЦ 1990 року) завважуються ті суттєві відмінності, які потрібні для того, щоб дихала «Церква своїми двома легенями» – Схід і Захід, як справедливо стверджує Римський Архиєрей Іван Павло II у енцикліці Ut Unum sint [2].

У цій роботі ми плануємо звернути увагу на відмінності в літургійному служінні мирян у східному законодавстві, чинному на сьогодні, порівнюючи канон 230 ККЛЦ 1983 року і канони 327 та 403 §2 ККСЦ 1990 року.

Оскільки ми вже мали змогу застановитись над подружнім союзом [1] (кан. 776 ККСЦ) та подружньою згодою (кан. 817 ККСЦ), розуміємо, що подружня згода є джерелом (fontis efficiens) та душею (causa formalis) подружжя, яке ґрунтується на подружніх цілях та істотних елементах. Тому якщо якась зі Сторін виключає – і не важливо, тотально (тобто виключається саме подружжя з його цілями) чи частково (якийсь з істотних елементів) – подружжя навіть у двох випадках, якщо це доведено неспростовними доказами в актах справи, є завжди недійсним [2].

Відповідна доктрина та юриспруденція Римської Роти вчить принципу «facta sunt verbis validiora», який і надалі для церковних Cуддів, залишається базовою опорою «а posteriori» у визначенні також і «voluntas simulandi», де треба опиратись на логічну послідовність фактів у матеріалах справи [3].

Щоб зрозуміти «mens Legislatoris» канону 824 § 2 ККСЦ, об’єкта нашого дослідження, беремо до уваги, як завжди, доктринальне тлумачення «...у тексті і контексті... за прямим значенням слів...» (кан. 1499 ККСЦ). Звертаючи увагу на перше твердження канону, «...одна із сторін або обидві позитивним актом волі виключили…», розуміємо, що це, можливо, найважливіша клаузула всього параграфа.