Error
“To Bridge the Gap between Religion and Everyday Life Was One of the Main Goals of the Nouvelle Théologie Movement,” - Rev. Prof. John Berry Print

b_250_0_16777215_0___images_stories_podiyi_nouvelle_1.jpg

Відео

17 березня відбувся відкритий семінар о. Джона Беррі, професора догматики та фундаментального богослов’я Університету Мальти, який перебуває в УКУ з гостьовими викладами. Темою його доповіді було так зване «нове богослов’я» (nouvelle théologie) середини ХХ століття.

Отець Джон охарактеризував «нове богослов’я» як духовно-інтелектуальний рух у європейському католицькому контексті (зокрема серед домініканців та єзуїтів), головною метою якого було перенести богослов’я з «кабінету» в реальне життя, позбавити його філософсько-спекулятивних нашарувань, зокрема в умовах домінантної на той час традиції неосхоластики і неотомізму, і повернутися до простоти першого тисячоліття християнства. Цей рух ознаменував новий інтерес у спадщині Отців Церкви, Святому Письмі та літургійних джерелах. «Нові богослови» прагнули знищити прірву між релігією і повсякденним життям, зробити богослов’я «живим».

Отож, означення «нове» не вказувало на щось абсолютно нове під сонцем. Один із великих богословів того часу Ів Конґар (Yves Congar) говорив, що насправді це «нове» є навіть більш традиційне і вірне витокам християнства, адже звертає увагу на ідеї, які були присутні вже в Отців Церкви, але з часом затьмарилися іншими наголосами.

Семінар був дуже насиченим ще й тому, що доповідач не задовольнявся простим викладом загальних характеристик цього руху, але почав із представлення його витоків. Це були і окремі фігури з попередніх поколінь богословів, і нові філософські ідеї, і навіть творчість деяких поетів та драматургів, що було немислимо раніше (згадати хоча б вплив драми на богослов’я Ганса Урса фон Бальтазара). Наприклад, деякі представники старшого покоління богословів (як-от Joseph Maréchal, Dom Odo Casel, Ambroise Gardeil тощо) вже на зламі століть час від часу адресували речі, що стали наглядними і зрозумілими аж у добу Другого Ватиканського собору, а на той час були чимось абсолютно новаторським. Йшлося, наприклад, про містичний вимір Церкви, відновлення сакраментального богослов’я, активну участь вірних у літургійному житті, виміри святості та благодаті. Для сучасного вуха це звучить чимось неймовірним – адже нам здається, що це самозрозуміло, якщо йдеться про Церкву. Насправді це не було настільки зрозуміло, скажімо, століття тому, і богослов’я було дуже «сухим», стерильним у певному сенсі, зорієнтованим радше на з’ясування того, що є змістом нашої віри, а не на тому, як автентично нею жити. Очевидно, зміст віри і розуміння, що є правдою, а що – ні, є важливими, але це не все. Певні логічні спекуляції редукують дійсність без моменту контемпляції. Представники nouvelle théologie зрозуміли, що кожній спекуляції має передувати стан молитви, стан живої віри.

b_250_0_16777215_0___images_stories_podiyi_nouvelle_theologie.pngНові богослови прагнули показати, що віра має сенс тільки тоді, коли це не просто якесь твердження, але те, що має відношення до нас у конкретній ситуації. Водночас вона є творчим переосмисленням минулого. Богослови цієї хвилі наголошували на відношенні Бога до історії, що є для нас зараз дуже зрозуміло, але на той час це була революційна ідея, адже за стільки століть склалася традиція розглядання Бога насамперед як позачасову ідею, об’єкт наших спекуляцій, а не як суб’єкт, з яким ми вступаємо у певні відносини.

Очевидно, наголос на творчості і на досвіді, який робили представники nouvelle théologie, теж мав свої небезпеки. Однак він уможливив більш інтегральне бачення особи віруючого у його інтелектуальному та екзистенціальному вимірах, у його відношенні до світу і часу. Ідея повноти (плероми) надихала їх, бо хотілося показати, що немає такої сфери буття, яка б не була просякнута Божою присутністю. Наприклад, пропагувалася ідея, що Церква – у першу чергу не інституція, але динамічна містична дійсність, спільнота людей. Так, уже згадуваний Ів Конґар говорив про новий сенс вселенськості, або ж католицькості: нове відношення до цілого світу, до Бога. Церква – це не ґетто однодумців, незацікавлених у спілкуванні з іншими. Вона має свідчити та втілювати віру назовні. Неважко помітити, що сліди цих думок після тривалого спротиву Церкви у так званій «антимодерністичній кампанії» все ж таки були легітимізовані на Другому Ватиканському Соборі, про що свідчить хоча б догматична конституція Про Церкву в сучасному світі Lumen Gentium (Світло Народів – а отже, цілого світу!). Загалом, ідея ressourcement (повернення до авторитетних джерел) та aggiornamеnto (оновлення) у богослов’ї Папи Римського Івана ХХІІІ та Другого Ватиканського Собору були логічним продовженням nouvelle théologie.

Нові богослови не оминули увагою антропологію. Скажімо, Жан Даніелу (Jean Daniélou) говорив, що кожній людині властивий певний запит на пошук сенсів та істини. Ми стартуємо зі знання правди про себе, яка нам допомагає іти до правди про Бога. Ця ідея, що наша віра має елемент «іманентності», видавалася дуже небезпечною і навіть певний час переслідувалася як загроза метафізичним підвалинам віри. А нові богослови хотіли просто підкреслити, що Бог наділив кожну людину здатністю прийти до Бога людськими засобами, за допомогою людського досвіду, адже все є проникнуте благодаттю, все вказує на Бога і водночас не втрачає контакту з реальністю.

nouvelle_2.jpgБуло згадано і про домініканина Марі-Домініка Чену (Marie-Dominique Chenu), який наголошував на верховенстві об’явленого Божого слова (donné révélé) у відношенні до богослов’я. В дусі інтегрального бачення богослов’я і духовності, Чену наполягав, що об’явлене Слово, віра християнина і богослов’я становлять єдину подію, одну потрійну дійсність. В такому сенсі віра є завжди у стані пошуку, у стані науки: вона прагне проявитися як знання. Віра втілюється у богословське знання, а тому богослов’я без віри – це нонсенс. Для Чену, справжня віра постає як богословський інтелект. Таким чином, богослов’я – це повноцінний фактор духовного життя, а не кабінетне хобі.

Новими богословами була здійснена спроба подивитися на Бога не як Бога-у-собі, але як на Бога, що діє в історії, і зрозуміти віру в певному історичному контексті. Тут ми багато завдячуємо Іву Конґару, який писав про соціальний аспект догми та соціальний вимір католицизму: віра завжди є церковною вірою, приналежністю до конкретної історичної спільноти віри; вона існує у вимірі «ми». Те, що є нашим особистим, – це тільки саме рішення вірити. Ів Конґар особливо чітко артикулював те, що ми плекаємо у нашій східнохристиянській богословській традиції:  повернення до джерел християнства. Він говорив, що Отці Церкви є живими свідками традиції, тож без пам’яті про них Церква втратить свою ідентичність. Конґар був також тим, хто наново заговорив на забуту тему пневматології Отців. Саме цей богослов, фактично, став натхненником включення питання про Святого Духа на Другому Ватиканському Соборі.

Доповідач семінару зосередився коротко також на творчості ще одного екстравагантного богослова, Ганса Урса фон Бальтазара (Hans Urs von Balthasar), який відзначився особливим відчуттям краси і благодаті та містичною спрямованістю думки. Навіть його богословські твори уособлювали естетичну довершеність, яка дуже контрастувала з типовим на той час богослов’ям. Чого варта тільки його «Містерія Пасхи», яка є своєрідною драмою у трьох діях. Та адресував він питання не тільки краси, але і реальності гріха та солідарності Бога зі стражданням людини – недаремно у хресній смерті Сина Бальтазар вбачав «так» усієї Тройці.

Було згадано і про доробок Анрі де Любака (Henri de Lubac), що писав, зокрема, про соціальний вимір християнства і віри та про християнський гуманізм, який має бути «наверненим» гуманізмом.

nouvelle_3.jpgОтож, підсумовуючи, можна сказати, що розум, досвід і креативність були у фокусі цього типу богослов’я. Воно розставило нові наголоси у пасторальній риториці. Отець Джон виділив чотири такі наголоси: втілення, свідчення, зустріч та адаптація. І це не абстракції: під втіленням слід розуміти боголюдський вимір богослов’я, інтегральне бачення Бога і людини; під свідченням – присутність Церкви у світі і для світу, життя вірою, яке для наших ближніх стає звісткою про Бога. Зустріч передбачає зустріч з інакомислячими, вихід назовні до невіруючих, а адаптація в цьому контексті значить пристосування богословської мови до сучасних проблем, зокрема засобами простоти і символічності. «Досить «захищати» віру – треба, щоб вона мала сенс для життя», – могло би бути гаслом цього духовно-інтелектуального руху.

Христина Михалюк

Більше