Нещодавно, під час Синоду єпископів УГКЦ, який відбувся 8-9 лютого 2012 року, було проголошено рік пам’яті Блаженнішого Патріарха Йосифа (Сліпого) на честь 120-ї річниці від дня його народження, яке ми відзначаємо 17 лютого у такий урочистий спосіб.
Після визначних доповідей, які тут вже були фахово представлені, також і нам було доручено виступити з промовою про світлу постать в історії нашої Церкви та народу України, його вірність Апостольському Престолові та витривалість у Христовому служінні для УГКЦ вже у роки визволення, після 18 невольницьких років «в’язня Христа ради» (адже за клопотаннями Римського Архиєрея Івана XXIII та президента США Джона Кеннеді 26 січня 1963 року Йосифа (Сліпого) було звільнено) та під час Його перебування, як пише владика Іван Хома, на засланні в Римі. Бо справді, у цей час у Москві Митрополит Йосиф одержав дипломатичний паспорт без права повернення до Львова. Також Йому було вручено лист від Святішого Отця з побажанням щасливої дороги словами Товії до сина і його супровідника: «Подорожуйте щасливо. Господь з вами на дорозі і хай вас супроводжує Ангел Господній» (Тв. 5,21) і дорогоцінну вервицю з перлин, ще й з позолоченим хрестиком.
Ось так писав перед самим Його визволенням ще тоді о. Мирослав Марусин: «Вже 17 років страждає Митрополит Йосиф і не подається і, в Бозі надія, витриває до кінця. Ми всі того свідомі, а й сам ворог свідомий того, що фальшиві обвинувачення ... на те, щоби прикрити злобні наміри большевицької московської влади знищити Українську Католицьку Церкву» .
Пророчі були слова в ті часи о. Мирослава Марусина, бо вже 9 лютого 1963 року вітав Митрополита Йосифа в Італії сам секретар Римського Архиєрея Івана XXIII монсеньйор Лоріс Каповілля, передаючи Йому нагрудний золотий хрест та єпископський перстень, та від’їхав до Ватикану, а опісля Митрополита вітали вже у монастирі Гроттаферата біля озера Альбано. Митрополит ішов тяжкою ходою, бо мав відморожену праву ногу. Його підтримували, особливо на сходах. А коли Йому дали пити теплого молока, бо був втомлений подорожжю, знесилений роками заслання, та спробували визути, доторкнувшись до пошкодженої ноги, боляче скрикнув: «Пустили мене, як бандита! Я сам добровільно не хотів виїхати, покидаючи своє стадо, мовляв, щоб рятувати власну шкуру». Даючи в такий спосіб нам до зрозуміння справді Божого Пастиря, духовного батька, який вимушено залишив свою паству далеко в Україні.
Але після зустрічі з блаженним Іваном XXIII Митрополит зрозумів, що існує інша паства, яку Йому доручив наслідник Христа і яка також потребує його пастирської любові, його місія відтоді – не забуваючи Україну, дбати про діаспору.
10 лютого о 18:30 за місцевим часом у приватних апартаментах Римський Архиєрей вітав «наймилішого гостя на порозі» та обіймаючи скликнув: «Felix ora quando Jesus vocat de lacrimis ad gaudium spiritus» («Щаслива година, коли Ісус взиває до Духа перейти від сліз до втіхи»). Наступними днями увесь світ побачив предивні фотографії у газеті «L’Osservatore Romano», на яких дві постаті – Святіший Отець та Архиєпископ і Митрополит Львова, навколішки зворушено обіймають один одного.
Понад півтори години тривала приватна аудієнція двох Архиєреїв Заходу та Сходу, під час якої Митрополит Йосиф подарував Святішому Отцю мапу Радянського Союзу, на якій, крім маршруту всіх каторжних таборів, також були написані такі слова: «Серце є найближче до того, хто географічно найдальший; молитва лине шукати тих, які найбільше потребують відчути, що їх хтось розуміє і любить…».
У час прибуття до Риму Митрополита Йосифа відбувався II Ватиканський Собор, тому не зважаючи на вимучене різними хворобами радянських тюрем та каторг тіло, усі свої сили поклав, щоб гідно приготуватись до другої його сесії. У цьому, знову ж таки, допоміг йому блаженний Іван XXIII, беручи його до ватиканського палацу, де щодня кріпнув у здоров’ї. Ось як сам Митрополит згадує у своєму заповіті цю промову, де вперше публічно перед двома з половиною тисячами делегатів з усього світу та самим Римським Архиєреєм закликав піднести Українську Греко-Католицьку Церкву до Патріаршої гідности: «Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору, дня 11 жовтня 1963-го року заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити сострадання зі страдаючими і дати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до Патріярхальної гідности”.
Можливо, ми вже сьогодні жили б цією патріаршою гідністю «де юре», якщо б не смерть Святішого Отця Івана XXIII, який цілковито схвалив її такими словами: «Хай Господь благословить дорогого брата, а разом з ним усіх тих, які з ним співпрацюють та будуть співпрацювати”. Увесь Собор одностайно Його підтримав.
На смертному ложі блаженний Іван XXIII робить Митрополита кардиналом «in pectore», що його наступник Павло VІ 25 січня 1965 року урочисто після складення присяги на «вірність, братерство, послух і постійну співпрацю... всім Римським Архиєреям, наслідникам у першенстві... Апостолові Петрові” проголошує: «Ми за поміччю нашого Господа Ісуса Христа та блаженних Апостолів Петра і Павла, постановляємо Тебе Кардиналом святої Католицької Церкви і називаємо Тебе співпрацівником у Нашім Уряді». Стаючи четвертим Кардиналом за всю тодішню історію України, Митрополит Йосиф удостоївся такої почесті виконувати доручення та бути найближчим дорадником та допомогою в управлінні Вселенською Церквою Римському Архиєрею. Тому упродовж наступних років, здійснюючи думку і волю Павла VІ, у бездоганному послухові стає аж до власної смерти для української католицької спільноти в діаспорі справжнім «орієнтиром, родинною в’яззю... об’єднувальним факелом, до котрого всі будуть прибігати з синівським довір’ям і братньою любов’ю» та ніколи не зволікаючи і не відступаючи від свого бачення надання Патріаршої гідності Києво-Галицькій митрополії, колисці християнства на цілому Європейському Сході.
Ось такими словами звертався Кардинал Йосиф у своєму заповіті до Святішого Отця Павла VІ: «…з синівським смиренням, з терпеливістю, але з ясністю заявив я... Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник... Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відказатися від Патріархату! ...».
Цілковито віддавшись пастирській турботі, Кардинал Йосиф у 1968, 1970, 1973 та 1976 рр. відбув архиєрейські подорожі країнами Європи, Америки, Азії й Австралії, щоб зміцнити зв'язки з вірними діаспори, пожвавити церковно-релігійне життя та репрезентувати Українську Греко-Католицьку Церкву на чужині.
Також у Римі не раз відвідував Малу Папську Семінарію, збудовану стараннями Апостольського Візитатора Кир Івана Бучка та віддану в управління отців Селезіян, яким і ми також висловлюємо вдячність за можливість там виховуватись упродовж 1990-1995 років. Одного разу під час таких відвідин Кардинал Йосиф сказав, підтверджуючи завжди свій послух Римському Архиєреєві та вірність ідеї Патріархату: «...Щоб і то своє зобов’язання по своїм силам довести, не буду дивитися, чи комусь приємно, чи неприємно, але чи то є для спасення душі, чи то для добра Церкви, чи то є для добра народу, – тут я можу і одному, й другому признавати рацію, видаватися хибним або добрим, за своєю совістю, так я ішов, так, дай Боже, іти дальше».
Також не оминав Кардинал Йосиф Сліпий і другий духовний осередок, гордість і славу для всіх українців та нашої УГКЦ, Колегію св. Йосафата, до якої ще й досі їдуть навчатись і жити семінаристи та священики, щоб користати з науки та святості Вічного Міста. Цю Колегію збудовано за стараннями Папи Пія ХІ 1931 року та віддано на духовний провід під керівництво отцям Василіанам. З нашого досвіду перебування у ній під час вищих студій у роках 2000-2008 можемо сказати, що вона справді є орієнтиром глибокого релігійного та патріотичного виховання, з неї вийшло немало єпископів та священиків неабиякого знання та святости.
Також не можемо оминути тільки згадкою заснування 8 грудня 1963 року Українського Католицького Університету імені св. Климента Папи, який називали вогнищем науки з великою бібліотекою, видавництвом та архівом, бо Він, будучи вчителем, науковцем, вихователем, духовним наставником українців діаспори, завжди прагнув також не залишити своїх «дітей» без належного вишколу, пишучи власноруч безліч теологічних, пастирських та наукових праць, зміст яких вражає найбільших науковців світу.
Не забув наш Верховний Архиєпископ (титул був даний Йому ще 23 грудня 1963 року Павлом VІ, та згідно з чинним ККСЦ у кан. 152: те, що мовиться в загальному про Патріарші Церкви або про Патріархів, стосується Верховних Архиєпископів, тобто вони не поступаються гідністю та правами) збудувати гідну Церкву у Вічному Місті, яка після посвячення 27 вересня 1969 року має ім’я св. Софії, де вірні нашої Церкви могли б завжди бути вислухані у їхніх духовних потребах. Св. Софія, з мозаїками безцінної вартости, ще й до сьогодні є цією святинею молитви та ціллю паломництва.
Оскільки потреби наших вірних збільшувались, Кардинал Йосиф Сліпий не зволікав у купівлі іншого храму – св. Сергія і Вакха, який декретом Павла VІ стає офіційною українською парафією. Після реставрації, 1971 року, Кардинал посвячує її. Ця парафія донині є центром об’єднання всіх вірних східного обряду, продовжуючи та втілюючи у такий спосіб прагнення її засновника.
Утілилось у життя й інше прагнення великого ісповідника – заснування 3 листопада 1970 року релігійної асоціації «Свята Софія», яка має ще й у сьогоденні ціль, проголошену при відкритті: «закріпити традиційні зв’язки християнської єдності між Римом і вірними католиками славної Української нації».
Хочемо коротенько згадати також і про досить чисельні єпископські синоди, які скликав Верховний Архиєпископ. Серед них особливо важливим був Синод 1969 року, де розглянуто Конституцію УГКЦ з патріаршим устроєм. Наші єпископи також звернулись з проханням надати титул Патріарха ісповіднику віри, але 1970 року отримали лист-відмову від Римського Архиєрея Павла VІ.
Бачачи зростання УГКЦ у світі та власний похилий вік, як добрий пастир не міг не помітити браку власних помічників-єпископів, які б Йому допомагали у такій важливій місії. Тому таємно висвячує 1977 року отців Івана Хому, Любомира Гузара та Івана Чміля у сан єпископів. Хочемо зазначити ревність та послух цих священиків не діяти як єпископи аж до того часу, поки з Ватикану не прийде офіційне визнання, на яке їм довелось очікувати немало років. Пам’ятаємо і ми той день, коли о. Іван Хома, викладаючи у Малій Папській Семінарії історію Церкви, нам, першим студентам з незалежної України, розповів, що отримав цей очікуваний лист. Його радості не було меж, бо справді бездоганний послух Римському Архиєреєві був достойно винагороджений.
Життєві сили залишали Кардинала Йосифа дедалі стрімкіше і 7 вересня 1984 року Він відійшов у вічність. Після тижневих похоронних обрядів тлінні останки було складено у крипті собору св. Софії, до яких мали змогу завітати прочани. Ми, малі семінаристи, також мали змогу протягом 1990-1992 рр. вшановувати там заупокійними Літургіями Його пам’ять. А 27 серпня 1992 року Митрополит Іван-Мирослав Любачівський, повертаючись в Україну, перевіз і Його тлінні останки, які поховали у крипті Собору св. Юра у Львові, біля вчителя Митрополита Андрея Шептицького.
Уже наступного дня після смерти Кардинала Йосипа Сліпого, 8 вересня 1984 року, Іван Павло ІІ перед своїм вильотом до Канади віддав останній поклін у Соборі св. Софії оборонцеві переслідуваної Церкви. А у Вінніпезі промовив до українців, які прийшли, щоб його привітати, такі слова: «...Перейшов він через хресне пережиття і терпіння, подібно як Христос на Голгофі... Він не зломився, але як герой достойно витримав. Коли вийшов на волю та жив у Римі, то не спочивав, але посвятно працював для добра Церкви та свого народу.»
Уже під час заупокійної служби Кир. Іван Марусин наголосив, що Еміненція Кардинал Йосиф Сліпий «чудом зберігся і як живий свідок залишився з одинадцятьох замучених у московській каторзі ієрархів УКЦ. Прибувши на Захід, він не тільки символізував важку недолю УКЦ й українського народу, але невтомно працював і виконував все для збереження й розбудови її в Україні та діяспорі. Він не хотів накидати католицизму українцям - некатоликам, але його щирим бажанням було привернути єдність нашої Церкви з часів рівноапостольного Князя Володимира Великого». «Він, як скеля, на якій будується героїчна Церква; він символ вірности, жертвенности, витривалости й відваги. Він справжній пастир та Пророк, засланий самим Богом, щоб вказати нам правдивий шлях до духа Української Церкви».
Цей шлях, який вказав слуга Божий Кардинал Йосиф Сліпий для нашої Церкви, є Патріарший Устрій, бо, як ми вже мали змогу у цій тематиці висловитись, відповідно до кан. 27 ККСЦ, Римський Архиєрей Бенедикт XVI підтвердив слова блаженного Івана Павла ІІ про те, щоб ми продовжували жити Патріархатом «де-факто», але також намагалися «де-юре» втілити його в життя. Тому одним із визначних кроків до Патріархату було перенесення 2005 року Блаженнішим Любомиром Патріаршого осередку зі Львова до Києва відповідно до кан. 57 § 3, ККСЦ. Наступним кроком для створення Патріархату «де-юре» було проголошення нашим Патріархом блаженнішим Святославом, за згодою Синоду Єпископів та за порадою Апостольського Престолу, відповідно до кан. 85 § 1 ККСЦ, провінцій, тобто Митрополій, очолюваних Митрополитами (у 2011-2012 роках Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль).
За Божими молитвами наша Церква сподівається невдовзі також отримати оновлене власне партикулярне право, над яким уже працює відповідна Комісія, згідно з рішенням Синоду Єпископів, що відбувся у м. Куритиба (Бразилія) 5-10 вересня 2011 року Божого. Щоб могти у такий спосіб унормувати власне внутрішнє життя, беручи до уваги минулі здобутки та сучасні вимоги, що є також вимогою Патріаршої Церкви «sui iuris» згідно з нормами ККСЦ.
Другим дороговказом для нашої Церкви є підтвердження єдності у сопричасті та вірності Апостольському Престолові, бо таким прикладом була особистість Йосифа Сліпого. Ще в далекому 1981-му році Він скликав черговий Синод УГКЦ, на якому Єпископи прийняли Декларацію про неканонічність і недійсність Львівського Собору 1946-го року. Ця, одна з останніх дій Ісповідника віри, підштовхує нас до ще одного кроку, необхідного для Патріаршого Устрою, а це Конкордат з Апостольською Столицею, для ще більш плідної співпраці у Господньому Винограднику.
Знову ж таки, словами Кир. Мирослава Марусина хочемо закінчити ці наші скромні роздуми, бо все сказане відмінно «характеризує життєвий шлях нашого достойного сина народу у довгій та нелегкій історії нашої страждальної Церкви й народу на перехресті Сходу і Заходу. Його 18-річне страждання і просто чудесне визволення дали йому окреме місце не тільки в нашому поневоленому народі, але й у цілому світі. Він уособлює все те, що найціннішого має наш нарід. Його не змінили ні обіцяні почесті, ні матеріяльні блага цього світу; його не зломили ні моральний тиск, ні фізичні тортури. Його посвяту й любов до Церкви й народу можна порівнювати хіба до любові біблійного Мойсея, що його оспівує Іван Франко у поемі Мойсей».
|