Олег Турій. Еклезіальна ідентичність та екуменічна місія УГКЦ на початку ІІІ тисячоліття: історична перспектива Друк

o_turiy.jpegНаш сьогоднішній семінар хоч і має може надто абстрактну назву, все ж присвячений дуже конкретній темі та, я би навіть сказав, пов’язаний із дуже конкретною особою. Ми хотіли б на цьому семінарі зосередити свою увагу на поглядах та ідеях, які окреслюють самосвідомість Церкви, а також на пропозиціях і практичних кроках, що визначають і спрямовують її діяльність. Йдеться про особу нам добре знану як одного з засновників і Великого Канцлера нашого Університету, більше іншим відомого як Патріарх Любомир (Гузар) – Отець і Глава Української Греко-Католицьку Церкви в 2001-2011 роках, тобто на самому початку III-го християнського тисячоліття. У своєму короткому виступі я маю намір детальніше зупинитися на історичній складовій цієї проблематики. І не лише тому, що сам за фахом є істориком і ні про що інше тут не міг би предметно й компетентно говорити, але насамперед тому, що особиста наукова і пастирська діяльність кир Любомира (Гузара) ґрунтувалася на фундаментальних особистих знаннях історії та його не меншій особистій пошані до історичного досвіду нашої Церкви та нашого народу.

Про своє розуміння історії як науки та про її значення в житті Церкви тоді ще «підпільний» владика Любомир досить стисло і водночас влучно та всеохопно висловився у своїй промові з нагоди відкриття програми «Берестейських читань» ІІЦ 30 вересня 1994 р., яка вийшла друком у першому томі матеріалів та, згодом, окремою брошурою. «Історичним – на думку автора – ми називаємо те, що сталося в минулому і що мало вплав на наступні часи». А тому історики повинні не лише встановлювати факти минулого («як все насправді було»), «обставини, за яких ці події відбувалися, способи думання та інтереси дійових осіб», а покликані також «зрозуміти співвідношення цих різних чинників... і представити глобальний погляд на певні історичні факти і явища в цілості». Але й на цьому праця церковного історика не закінчується. «Історик-християнин мусить вкласти у зрозуміння минулого, яке досліджує свої категорії мислення (свої релігійні переконання). І тут він повинен зважати на богослов’я та моральний суд». Така праця, як твердить кир Любомир (Гузар), потрібна, «щоб належно оцінити дійсність і з цього зробити висновки на майбутнє. Бо, зрештою, історію вивчаємо не виключно задля пізнання минулого, а радше для того, шоб по змозі не повторювати вчинених помилок». Адже, «що минуло, того вже не буде, але мотивації, бажання, плани, чесноти і гріхи, на жаль, повторити можна». У зв’язку з цим християнська історіософія підказує нам ще одну площину осмислення історії, «яку може прийняти тільки людина, яка вірує». Тут головною дійовою особою є сам Господь Бог, який має свій одвічний план і який нас запрошує до співдії. А тому ми «не можемо вважати себе лише зацікавленими історією пасивними глядачами». «Наше сьогодення, яку сформувалося в минувшині, ставить нас перед поважними рішеннями. І це наше сьогодення є моментом в історії розвитку Божого плану, щодо якого у нас є певні зобов’язання» – підсумовує автор.

В усій історичній спадщині Церкви Христової в Україні кир Любомир виділяє кілька тем/періодів, які мають особливо важливе значення для окреслення її сучасної ідентичності та завдань на майбутнє:
1) традиція Київського християнства;
2) «унійна ідея»;
3) свідчення мучеників та ісповідників віри.

1. Київська Церква та її спадкоємці.
– Історична Київська митрополія є Церквою-матір’ю для всіх християн Східної Слов’янщини;
– Хрещення Русі відбулося до Великого розколу християнства і Київська Церква упродовж віків була відкритою до Сходу і Заходу;
– Усі сучасні українські Церкви, що виводять свої корені зі Свято-Володимирового Хрещення є спадкоємицями Київської Церкви, жодна з них не може претендувати на монопольне спадкоємство;
– Історична єдність Київської Церкви може і повинна бути підставою для її відновлення в майбутньому;
– Хрещення Русі це дар Божий, який ми повинні належно зберігати і примножувати вірою в Бога і достойною для християн поведінкою.

2. Історичні передумови, обставини та наслідки Берестейської унії.
– Наше географічне та культурно-історичне становище на пограниччі зумовлює особливий статус та особливі завдання Київської Церкви як посередника між Сходом і Заходом;
– «У Бересті свідомий своєї помісності та еклезіальної гідності єпископат Київської Церкви, яка упродовж століть зберігала пам'ять про неподільність Христового Тіла та постійно апелювала до відновлення вселенської єдності, добровільно прийняв синодальне рішення відновити сопричастя з Латинською Церквою-сестрою та визнати Єпископа Риму як наступника св. апостола Петра за умови збереження усієї своєї літургійно-обрядової, канонічно-правової та духовно-культурної спадщини».
– «Берестейське порозуміння не було причиною роз’єднання, а стало тільки нагодою, в якій проявилося те, що вже було в серцях людей. У їхніх душах уже була закладена якась важка духовна недуга, якою ми хворіємо аж до сьогодні. “Вони хотіли розділюватися, так само, як сьогодні ми – за словами митрополита Шептицького. – Ми не дуже то прагнемо єдності”».
– «Чимало зашкодила з'єднанню щораз більша переконаність латинської сторони у “єдиноправильності” її богословського вчення та “вищості” її обрядової традиції, що, у свою чергу, спричинилося до затрачення деяких питомих особливостей нашої Церкви та невластивих для неї запозичень»
– «Ранні десятиліття XVII ст. та сорокові роки [ХХ] століття, це може золотий вік наших спроб і зусиль знайти дорогу від серця до серця. Бо тоді знайшлися ті, що зрозуміли страхіття розділу і почали говорити один з одним про єдність» (Рутський – Шептицький);
– «Наша Церква уже не раз заявляла – і сьогодні ми ще раз хочемо це підтвердити, що засуджуємо уніатизм як фальшивий метод досягнення церковної єдності, коли одна із Церков під виглядом об'єднання підпорядковує собі іншу, а тоді поступово зростає її коштом. Такого роду “уніатська” модель лише шкодить справжній єдності “святої, соборної й апостольської Церкви”, в якій ідеться не про підпорядкування чи поглинання, а про “зустріч у правді й любові”»
– «Ми ж вбачаємо своє завдання у тому, щоб насамперед у взаєминах із Римською Церквою розвинути сопричасну модель так, аби вона стала привабливою для інших і свідчила про чистоту намірів католицької сторони в пошуку єдності з Православними Церквами».

3. Досвід мучеництва у XX столітті
– «Великий життєдайний урок нашого минулого полягає в тому, що Церква, яка зросла завдяки своїй відкритості до інших та щирому бажанню єдності, зуміла вижити всупереч заборонам і ліквідаціям, давши світові справжніх мучеників за віру»ю
– «Без духовного гарту епохи Шептицького ми, вірні його Церкви, напевно, не змогли б вистояти перед натиском богоборчих режимів, а головне – не могли б сподіватися, що після такої страшної руїни можливе відродження»;
– «Екуменізм ГУЛАГу»: Наше завдання не просто зберегти пам'ять про це духовне єднання, а покласти його в основу нашого сьогодення, ще більше розвинути його;
– «Героїчна стійкість УГКЦ супроти гонінь і переслідувань не може, однак, відвернути наших очей від гіркої дійсності роз'єднання та взаємного поборювання, що триває й донині, частина провини й відповідальності за які лежить і на нас… Напевно, щось не все у нас гаразд із тим, як ми віримо, якщо так живемо й чинимо всупереч виразній Господній заповіді: “Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі” (Ів. 17, 21).».
– «Наша Церква заплатила кров'ю своїх кращих синів і дочок за відкуплення чи не найбільшого гріха – людської гордині, який є головною причиною всякого роз'єднання. Цей гріх відчужує нас не лише одне від одного; значно страшніше, що він віддаляє нас від Відкупителя роду людського. Отже, бути в єдності між собою беззастережно вимагає перебувати в єдності з Богом».

***
Аналізуючи історичне минуле своєї Церкви та визначаючи перспективи її подальшого розвитку сам владика Любомир (Гузар) демонструє не лише велику обізнаність, але й належну пошану до цього минулого та його діячів. У своїх наукових розвідках, пастирських послання та численних інтерв’ю він часто покликається на авторитет своїх попередників – митрополита Андрея Шептицького, екуменічні погляди якого він досліджував у своїй дисертації, та патріярха Йосифа Сліпого, близьким співпрацівником і однодумцем якого він був упродовж багатьох років. Ця спадкоємність ідей на рівні ієрархічного проводу вже сама собою є великим здобутком і великою цінністю. Блаженніший Любомир так говорить в одному інтерв’ю про один із аспектів цієї спадкоємності: «Митрополит Андрей Шептицький свідомо почав орієнталізацію Церкви, щоб ми були собою і не мавпували латинників, а щоб плекали свою рідну духовність. Його політику продовжили Йосиф Сліпий, Мирослав-Іван Любачівський, продовжував і я. І думаю, ще два-три Глави Церкви після мене матимуть з цим справу». Своєрідним духовним заповітом патріарха Любомира для своїх наступників стало Синодальне послання з нагоди 20-ліття легалізації УГКЦ, 65-ліття з дня смерті митрополита Андрея (Шептицького) та 25-ліття з дня смерті патріарха Йосифа (Сліпого) від 8 грудня 2009 року, у якому особливу увагу звернено «на ці дві великі духовні постаті» та підсумовано досвід їхнього архипастирського служіння, що мав би лягти в основу довготривалого плану розвитку Церкви. Суть цієї стратегії виражено словами: «святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя». Зрештою, ці слава є лише іншою формою виразу того, про що заявив у своїй інтронізаційній промові 28 січня 2001 року патріарх Любомир на початку свого служіння як предстоятель УГКЦ: «Жити у вірі, допомагати віруючим і невіруючим, щоб ми усі з'єдналися у тій вірі, щоб наш народ, наша Церква була тим великим одним в Ісусі Христі».
Ця мета для кир Любомира була і залишається не просто гарною фразою чи якоюсь віддаленою і майже недосяжною перспективою, а прямим закликом до дії. «Ми не повинні чекати, коли хтось за нас зробить наше діло, а самі мусимо приступити до праці. Пам’ятаючи про Божий заповіт, так виразно розкритий нашим Господом і Спасителем Ісусом Христом “щоб всі були одно, як Ти, Отче, в мені і я в Тобі” (Ів.17, 21), ми мусимо вирішити, чи продовжувати безглуздя розбрату, чи братися енергійно до відбудування єдності». Щоб ступити на цей шлях, на думку кир Любомира потрібні дві засадничі передумови:
1) «спокійно і неупереджено глянути правді в очі»;
2) «перестати боятися один одного».
Водночас, необхідними умовами для досягнення мети є два інших чинники:
1) «нам треба людей, людей, які зуміють піднестися понад конфесійні різниці, – бо відмінності у вірі в нас немає, – і які достатньо пройняті усвідомленням жалюгідності становища, в якому опинилася наша Церква через брак єдності»;
2) «нам усім треба призадуматися над тим, якою могла би бути наша Церква, якщо б ми всі об’єдналися… Такої візії в нас зараз ніхто не має. Її не можна в когось замовити. Вона знову ж таки мусить бути плодом праці багатьох людей: свідомих, учених, второпних, а понад усе – правдивих прихильників Бога і своїх Ближніх, своєї Церкви» – констатував кир Любомир в 1994 році.

Дивлячись на пройдений Церквою шлях з перспективи сьогодення, ми можемо з великою певністю сказати, що навіть коли ми ще не осягнули поставленої мети, то за роки архипастирського служіння Блаженнішого Любомира (Гузара) в цьому напрямку було зроблено чимало важливих, а може навіть вирішальних кроків.

Більше