о. Ігор Галей. Сторони, які виключають саме подружжя, його істотний елемент або істотну властивість, укладають його неправосильно (кан. 824 §2 ККСЦ) Друк

Оскільки ми вже мали змогу застановитись над подружнім союзом [1] (кан. 776 ККСЦ) та подружньою згодою (кан. 817 ККСЦ), розуміємо, що подружня згода є джерелом (fontis efficiens) та душею (causa formalis) подружжя, яке ґрунтується на подружніх цілях та істотних елементах. Тому якщо якась зі Сторін виключає – і не важливо, тотально (тобто виключається саме подружжя з його цілями) чи частково (якийсь з істотних елементів) – подружжя навіть у двох випадках, якщо це доведено неспростовними доказами в актах справи, є завжди недійсним [2].

Відповідна доктрина та юриспруденція Римської Роти вчить принципу «facta sunt verbis validiora», який і надалі для церковних Cуддів, залишається базовою опорою «а posteriori» у визначенні також і «voluntas simulandi», де треба опиратись на логічну послідовність фактів у матеріалах справи [3].

Щоб зрозуміти «mens Legislatoris» канону 824 § 2 ККСЦ, об’єкта нашого дослідження, беремо до уваги, як завжди, доктринальне тлумачення «...у тексті і контексті... за прямим значенням слів...» (кан. 1499 ККСЦ). Звертаючи увагу на перше твердження канону, «...одна із сторін або обидві позитивним актом волі виключили…», розуміємо, що це, можливо, найважливіша клаузула всього параграфа.

Цією клаузулою канон висловлює спосіб виключення. Достовірна канонічна доктрина [4] вважає: цей вислів хоче застерегти, що не вистачає наміру виключення, а потрібна обов’язкова присутність (існування) цього виключення. «У намірі подруга, для того, щоб відбулась симуляція,... потрібно, щоб була не відсутність бажання подружжя, але щоб був присутній позитивний намір виключення» [5]. Отже, не вистачає не бажати (nolle), канон натомість вимагає намір виключення (velle non). Тільки у такий спосіб ми матимемо позитивний акт волі [6]. Зі сказаного випливає, що позитивний акт волі, який вимагає кан. 824 §2, є рішучим наміром відкинути ці три реалії подружжя (1. matrimonium ipsum; 2. matrimonii essenziale aliquod elementum; 3. essentialem aliquam prоprietatem), висвітлені каноном. Слід також пам’ятати, що позитивний акт волі не завжди чітко виражений. Він може бути позитивним, але відверто не виявленим, тобто виражений способом поведінки суб’єкта або через суміш різних обставин, пов’язаних між собою виключенням [7].

Перед тим, як продовжити інтерпретування цього канону, ми мусимо зупинитись, щоб сміливо відрізнити, коли канонічна доктрина та юриспруденція вважає виключення тотальним (in totalis), тобто саме подружжя з його цілями, чи частковим (in partialis), тобто якийсь з істотних елементів:

а) in totalis виключення полягає у тому, що: 1) відкидається інституційний елемент подружжя, тобто переважає бажання не одружуватись («non contrahendi») та Сторона обирає ціль, не притаманну подружжю як першочергову; 2) коли виключається екзистенційний, природний елемент подружжя, маються на увазі природні відносини, що утворюють взаємну спільність усього життя [8]. Крім цих двох казусів, тут представлених доктриною, юриспруденція уточнює, що цілковите виключення чи симуляція трапляється, коли Сторона виключає подружній союз [9].

б) in partialis виключеннями традиційно вважають [10] альтернативні можливості («factispecies») цілковитому виключенню подружжя. Треба пам’ятати, що у цілковитій симуляції немає жодного бажання «volitum» Сторони, яка одружується, натомість у часткових виключеннях є бажання, але воно не цілковите, бо виключається якусь ціль чи істотний елемент самого подружжя [11].

Друга частина кан. 824 §2 ККСЦ говорить: «саме подружжя або якийсь істотний елемент подружжя, або якусь істотну властивість, укладають його неправосильно». Відразу можна зрозуміти, як уже згадано, що виключення (відкидання), яке чинить Сторона, може посягати на:

а) «саме подружжя», тобто навіть якщо Законодавець передбачає відповідність внутрішньої згоди зі словами, Сторона може висловити власну подружню згоду, але зовсім її не бажати, у такий спосіб цілковито симулюючи подружжя. Іншими словами, неможливо давати подружню згоду без власного внутрішнього переконання щодо самого подружжя та всього, що воно вимагає. Розбіжність між Сторонами у подружній згоді Церква «de iure» та й «de facto» не може вважати подружжя дійсним, тому що немає акту волі, через який вони «взаємно себе віддають і приймають» (кан. 817 ККСЦ) і через який утворюють подружній союз, який «…з установи Христа...» є «...святою тайною...» (кан. 776 §2). Також блаженний Іван Павло ІІ стверджує: якщо Сторона зарезервує щось за собою або можливість вирішити в майбутньому по іншому, вже через це вона себе цілковито не віддає і не приймає, бо подружня любов є виключенням інших [12]. Тому церковні Судді завжди зобов’язані досліджувати в актах справи, якою була подружня згода, наміри Сторін та зміст подружньої згоди, висловленої під час вінчання.

б) «істотний елемент подружжя» та «істотну властивість». Ми не будемо зостановлюватись над усіма істотними прикметами подружжя, а лише над деякими з них, а саме «єдність» та «нерозривність»:

1) Щодо виключення єдності – вірності, у сьогоденні юриспруденція Римської Роти має ширшу візію цього поняття, ніж стиснена традиційна, де подружжя вважалось недійсним, тільки коли виключалось моногамний характер подружжя (виключення права). У сьогоденні вважається відкинення єдності, коли виключається вірність, яку кожна Сторона мусить дарувати іншій як міжособистісний, повний жертви та ексклюзивний обов’язок [13]. Намір виключення вірності полягає в запереченні іншій Стороні права на власну подружню вірність та ексклюзивности інтимних стосунків [14].

Цю нову візію вірності Другий Ватиканський Собор називає «повною вірністю» [15], заохочуючи наречених, щоб вони обороняли їхню подружню єдність «з неподільним почуттям» [16], бо у подружжі вони «обіцяють любов цілковиту та остаточну» [17]. Якраз тут і треба розрізнити подружню зраду як неміч людську і позитивний акт волі з наміром виключити подружню вірність. Тому юриспруденція розрізняє виключення права «ius» та виключення «exercitium iuris», застерігаючи церковні Судді автоматично не помилятись у подружній зраді та виключенні вірності [18].

Щодо можливості доказового характеру процесуального рівня, важливою буде сексуальна поведінка Сторони перед подружжям і після. Бо якщо відбувались постійні подружні зради перед і опісля з тією самою особою [19], вони стають підставою бажання не одружуватись «voluntas non contrahendi», a тим більше бажанням виключити подружню вірність «voluntas escludendi bonum fidei». Щоб це зрозуміти, велике значення матимуть обставини справи та ціль подружжя «causa contrahendi» [20].

2) Щодо виключення нерозривності треба зазначити, що це означає виключення стабільності «firmitatem» [21] (кан. 776 §3 ККСЦ) самого шлюбу. Нерозривність у позитиві полягає в бажанні Сторони або обох Сторін подружжя бути розривним, резервуючи собі на майбутнє можливість припинити взаємну спільність життя. Це бажання стає дійсністю, коли Сторона на момент подружньої згоди заперечує взаємну спільність усього життя з іншою Стороною. Це виключення полягає в позитивному акті волі, через який Сторона резервує розривність подружжя і постанову залишатись вільним у майбутньому. Ця постанова перешкоджає встановленню дійсного подружжя, незважаючи на той факт, що резервація була пов’язана з якоюсь майбутньою подією чи обставиною. Навчання Римського Архиєрея також попереджає, що ця резервація можливої розривності подружжя суттєво нищить щирість дарування одне одного у подружній згоді і як наслідок дійсність самого подружжя [22].

Щодо можливості доказового характеру процесуального рівня, щоб упевнитись у дійсності виключення, церковний Суддя повинен віднайти це внутрішнє переконання в актах справи та доказах прямих та непрямих, а також у заявах Сторін. Але тут треба наголосити, що у справах щодо виключення не вистачає зізнання Сторони в суді чи заяви поза судом, пам’ятаючи, що треба розрізнити виключення від виявлення третім особам, тобто правдиве передшлюбне бажання виключення від звичайного бажання, вже виявленого під час процесу у ствердженні недійсності [23].

Щоб розрізнити це, треба оцінити правдивість свідчень Сторін та свідків. Недостатньою є чесність суб’єктивна (тобто бажання говорити правду), треба взяти до уваги також ймовірність об’єктивну (можливість говорити правду), звертаючи увагу на знання того, хто свідчить, тобто правдиве пізнання об’єкта свідчень, як і час пізнання (кан.1253 ККСЦ). Натомість щодо оцінки доказів виключення дуже важливо, щоб церковний Суддя міг відрізнити історичні факти від фактів юридичного характеру, тобто значення самого виключення, яке дає йому особа та право. Бо тільки історичні факти є об’єктом дослідження, і щоб їх відбудувати, одним із критеріїв, яким користується Трибунал у дослідженні, є однаковість свідчень Сторін (кан. 1207 § 2, 2-е ККСЦ) та свідків (кан.1253, 4-е ККСЦ), а також фактів [24], які базуються на доктринальному принципі «facta sunt verbis validiora» [25]. Це залишається основною доказовою базою «voluntas simulandi» та «voluntas contrahendi».

Зважаючи на думку канонічної доктрини [26] та аналізуючи даний канон, можемо сміло сказати, що не вірне розуміння та аплікування даної норми може відкрити двері для значних зловживань щодо сакраментальної гідності подружжя. Бо дані подружні справи на практиці є досить складними тому, що йдеться про дослідження внутрішньої думки Сторони яка мала б відповідати словам ужитим при укладанні подружжя (кан. 824 §1 ККСЦ). Тому, якщо ми визнаємо подружжя як особистий крок віри і християнської зрілості кожного мирянина, спонукує нас суттєво зменшити втілювати у життя дану норму [27].


[1] Пор. EID E., La definizione del matrimonio e le sue proprietà essenziali, in AA. VV., Il Matrimonio nel Codice delle Chiese Orientali, Citta del Vaticano, 1994. – C. 93-103. Де автор наполягає на значенні слова «союз» (foedus) у відповідному біблійному тлумаченні – як нерозривний зв’язок єдності.

[2] Пор. J.F. CASTAÑO, Il sacramento del matrimonio,
Terza Edizione, Roma, 1994. – C. 403-405.

[3] Див. B. BOCCARDELLI, La prova della simulazione del consenso matrimoniale,
in AA.VV., La simulazione del consenso matrimoniale canonico, Citta del Vaticano, 1990. – C. 235-236; також SRRD sent. diei 28.10.1974 coram Raad; SRRD sent. diei 28.02.1974 coram De Iorio; також SRRD sent. diei 13.06.1988 coram Burke; також VUTRL –Romana-Nullitatis Matrimonii-21 novembre 1997 coram Arroba Conde.

[4] Пор. J.F. CASTAÑO, Il sacramento del matrimonio,
Terza Edizione, Roma, 1994. – С. 405.

[5] Див. О. GIACCHI, Il consenso nel matrimonio canonico,
Milano 1968. – С. 92.

[6]
«Consensus vero importat determinationem appetitus non solum passivum sed magis activum».– Див. S. THOMAS, Summa Teologie, I-II, 15, 2 ad I.

[7]
Пор. Вирок Вікаріату Риму coram B. Gangoiti, 1976, прот. н. 6117. Такої самої думки дотримується й інший визначний церковний Суддя Римської Роти, який стверджує, що позитивний акт волі може також бути виражений не відверто: «…Nosotros, en cambio, creemos que la intencion positiva que exige el canon, puede ser tambien implicita. Es decir, el comportamento, el cojunto de circunstancias en la vida del suejo, puede expresar la positiva intencion de excluir uno de los elementos del canon”, J.F. CASTANO, Vicios del consentimiento matrimonial, in AA.VV., Raccolta di scritti in onore di Pio Fedele, II Perugia, 1984. – С. 665.

[8]
Пор. P. MONETA, La simulazione totale, in AA.VV., La simulazione del consenso matrimoniale canonico,Cіtta del Vaticano 1990. – С. 45-46.

[9] Див. SSRD 55, 08.11.1963 coram Anne.
– С.746 “si contrahens aliud pacisciendum exclusive intendit a matrimonio essentialiter diversum, ruit ipse contractus (foedus)”; також SSRD 62, 09.07.1970 coram Pinto. – С. 768 “si excludat societatem permanentem inter virum et mulierem ad filios procreandos”.

[10] Пор. C. JEMOLO, Il vatrimonio nel diritto canonico,
Roma, 1941. – С. 195.

[11]
У цілковитій симуляції маємо радикальну та цілковиту розбіжність між висловленою згодою та внутрішнім бажанням. Натомість у частковій симуляції розбіжність обмежена і сконцентрована на цілях чи істотних елементах самого подружжя. Пор. P. MONETA, Il matrimonio nel nuovo diritto canonico, II ed., Genova, 1996. – С. 117-118.

[12] Пор. GIOVANNI PAOLO II, Familiaris consortio, Esortazione apostolica sui compiti della famiglia cristiana nel mondo di oggi,
Milano 2005, 38-а ed., Paoline, нн. 11; 29. – С. 22-24; 61-62.

[13] Пор. RRDec., 87,
1998. – С. 315, н.6, coram Fungini sent. diei 24.05.1995.

[14] Див. R. FUNGHINI, L’esclusione del bunum fidei,
in AA.VV., La simulazione del consensomatrimoniale canonico, Libreria Editrice Vaticana, Cstta del Vaticano 1990. – С. 139-147.

[15] CONCILIO VATICANO II, Gaudium et spes,Costituzione pastorale sulla Chiesa nel mondo contemporaneo,
Paoline, Milano 2005, н. 48. – С. 79-82.

[16]
Там само, н. 49. – С. 82-84.

[17] GIOVANNI PAOLO II, Il discorso alla Rota Romana,
in Osservatore Romano, 22.01.1999, н. 4. – С. 5.

[18]
“praxis adulterina est argumentum sat aequivocum”, sent. diei 13. 11.1959, coram Sabatini, in SRRD 51. – С. 503, н. 4; „exclusio iuris fulcuri debe frgumentis gravibus, quibus demonstretur contrahentem potius valedicere evoluisse matrimonio, quam illud cum iure et onere servandae fidei contrahere”, sent- diei 30.03.1987, coram Doran, in SRRD 79. – С. 189.

[19] Пор. R. PALOMBI, Il valore delle “praesumptiones”,
in AA.VV., I mezzi di prova nelle cause matrimoniali, Libreria Editrice Vaticana, Citta del Vaticano 1995. – С. 107, nota 44.

[20] Пор. TRIBUNALE LIGURE, Sent. 28.04.2000 coram Fuselli,
in Diritto di famiglia e delle persone 30, 2001. – С. 1001.

[21] Пор. NAVARRETTE U., Matrimonio, contratto e sacramento,
in AA.VV., Il matrimonio sacramento nell’Ordinamento Canonico vigente, Citta del Vaticano 1993. –С. 91-112.

[22] Пор. GIOVANNI PAOLO II, Familiaris consortio, Esortazione apostolica sui compiti della famiglia cristiana nel mondo di oggi,
Milano 2005, 38-а ed., Paoline, н. 20. – С. 41-44.

[23] Див. ARROBA CONDE M. J., Diritto processuale canonico,
EDIURCLA, Roma 2001. – С. 380-419.

[24]
Там само. – С. 399-417.

[25] Див. B. BOCCARDELLI, La prova della simulazione del consenso matrimoniale,
in AA.VV., La simulazione del consenso matrimoniale canonico, Citta del Vaticano, 1990. – С. 235-236.

[26] Пор. D. SALACHAS, Il sacramento del matrimonio nel Nuovo Diritto Canonico delle Chiese Orientali,
EDB, Bologna 1994. – С. 164.

[27] Пор. P.V.PINTO, Commento al Codice di diritto canonico,
Studia Urbaniana 21, Roma 1985, – С. 647.

Більше