Літургія починається, живе і звершується Словом. Словом Бога, який «багато разів і багатьма способами» (пор. Євр. 1:1) звертається до своїх людей, а також словом людини, її відповіддю Богові, «бо перш ніж людина відповість Богові словом літургії, Він звертається до неї своїм словом» (КСЛ [1], 9). Зустріч Слова Божого з людською дійсністю стає для людини досвідом Бога, величним ділом, яким Бог спасає світ або провадить світ до спасіння. Дійсність спасительного досвіду Бога — вічна; людина сприймає її через літургійне святкування, в якому вона оспівує це досвідчення і переказує його наступним поколінням. У такому святкуванні досвід слова Божого набуває вселенського виміру і уможливлює вічне причастя його, воно стає потоком живої води, яка відживляє, оновлює, але й творить і висловлює нові досвіди [2]. Все ж інколи це слово, особливо у літургійному контексті, тяжіє до перетворення у текст. Як і чому це стається?
1. КСЛ - Конституція ІІ Ватиканського собору про Святу Літургію (Sacrosanctum Concilium).
2. Детальніше щодо цього див.: D.-W. Fagerberg. Traditional Liturgy and Liturgical Tradition // Worship 72/6 (1998), с. 482-490.
The most natural environment for a religious experience, kerygma, and doctrine of primitive Christians was undoubtedly grounded in the Jewish synagogue, Beth Knesset, which has been a central communal institution of Judaism. In fact, it had been the native educational milieu for Jesus himself, who must have been enrolled in a synagogal school in his childhood and later used it for preaching in his adult life. Even though until 70 CE Jerusalem Temple was the center of the Jewish cult, the synagogue clearly had its own particular function, serving as a local meetinghouse for study and, also, prayer. In effect, its administrators were none other than teachers, rabbis. When the Jerusalem Temple was destroyed, the synagogue became its surrogate.
Cyril of Alexandria did not treat the problem of God’s transcendence and immanence as extensively and profoundly as did John Chrysostom, due to the fact that the question was not as relevant in Cyril’s time as is was in the time of Chrysostom. However, the ideas of the latter are present in the writings of Cyril, who draws a distinction between the inner being of God and His work. This simi-larity can be traced in two main points. First, God in His essential nature surpasses everything. This inner life of God is above and beyond any knowledge and reach, any concept and reasoning. All that we know about the nature of God is that He acts in the world and this action is performed by the Father through the Son in the Spirit. Second, in order to outline God’s action, Cyril uses the terms „power” and „energy” indistinguishably. For both authors the method of antinomy is a primary system of coordinates in which they combine the two fundamentally opposite poles of God’s being: the transcendent and the immanent. So, in this point the Oriental Theological Schools of Alexandria and Antioch are internally consonant.
Від самого початку, первісна апостольська кериґма звіщала, що Божий план спасіння реалізовується у конкретних історичних подіях. Царство Боже серед людей об’являється і «приходить у Ісусі з Назарету, у і через Його життя, Смерть і Воскресіння» [1]. Тому, за словами J. A. Jungmann: «Христові Страсті і Воскресіння формують, таким чином, тиждень за тижнем, об’єкт християнського спогадування; обоє разом становлять, у очах первісної Церкви, діло спасіння» [2]. Історія спасіння не завершується, вона триває у Церкві, де «історія продовжується у Літургії, а подія у Таїнстві» [3], створюючи, таким чином, спасенний ритм існування людини в Божому Царстві, залишаючись у вимірі часу. Пам’ять про євангельські події, в числі яких – Вознесіння стає, в цьому ракурсі, не просто їх спомином, але онтологічною реальністю, що оживає кожної години, дня, тижня, року, «освячуючи людське життя всередині часу» [4].
Від моменту приходу Спасителя у цей світ – «історія спасіння набирає форми Літургії» [1]. В цьому сенсі Вознесіння є «поворотною точкою» історії спасіння – з одного боку, воно завершує земне служіння Ісуса, а з іншого – стає початком нового і остаточного етапу – Літургії «останніх часів». Адже у Вознесінні теандрична Літургія Христа не завершується – вона продовжується в Літургії Церкви – «аж доки він не прийде» [2]. Саме тому, як зауважує J. Ratzinger: «Тексти Нового Завіту представляють таємницю Парузії мовою літургійного передання» [3]. Цей есхатологічний мотив Літургії від часу Вознесіння знаходить своє відображення у молитві Церкви: «μαραναθα» [4] – «Прийди Господи!». Особливий, літургійний характер Таїнства Вознесіння можна побачити у тому, як описується ця подія у тексті Євангелія від Луки, а також у її богословському значенні, що представлене у інших текстах Нового Завіту. Зокрема, слід звернути увагу на наступні три моменти, які виявляють саме літургійні аспекти Таїнства Вознесіння: благословення Христа, Його Небесна Літургія і таїнственна присутність у світі.
Автор представляє давній інститут Павлового привілею, як можливість розірвання подружнього вузла, укладеного між двома нехрещеними, для добра віри, у випадку якщо одна сторона навернулася до християнської віри і прийняла Хрещення, а інша залишилася поза Церквою. У статті аналізується характер Привілею установленого Святим Апостолом Павлом (рядки 12 - 15 глави сьомої з першого послання до Коринтян), на підставі історичних документів описується його формування і становлення впродовж століть. Короткий аналіз нормативно-правових актів, які регулюють можливість застосування Павлового привілею, а саме кан. 854 ККСЦ, кан. 1143 ККП та Інструкції «Влада Церкви» для проведення процесу розірвання подружнього вузла для добра віри, дає нагоду краще ознайомитися з можливостями застосування цього канонічного інституту на благо вірних Христової Церкви.
Другий Ватиканський Собор, який неодноразово наголошував на святості Тайни Подружжя, в одному зі своїх документів стверджує [1], що «інтимна єдність подружньої любові та співжиття, заснована Творцем на власних законах, затверджена подружнім союзом, тобто нерозривною особистою згодою. І тому людським актом, яким подруги взаємно себе дають і приймають, повстає також і перед суспільством інституція зі своєю стабільністю за Божим наказом; цей святий союз призначається як для добра подругів і дітей, так і для добра суспільства, і не підлягає людському арбітражу».
У даній статті проведено огляд стану сучасних досліджень богословської спадщини С. Булгакова, здійснено аналіз дискусій навколо богословського доробку цього видатного мислителя XX століття, а також висвітлено питання його місця та ролі в традиції православної думки.
