Mon intervention porte sur l’oecuménisme de l’Église Grecque-Catholique Ukrainienne. En guise d’introduction, je dirai que l’oecuménisme n’est pas une théorie que l’on peut présenter, mais plutôt un sentiment d’esprit que l’on vit et porte un peu partout avec soi. Mais il n’y a pas de doute que dans une grande communauté de chrétiens comme l’Église, il faut aussi faire le point de ses sentiments pour pouvoir être tous sur la bonne et même longueur d’onde et ainsi répondre au voeu de notre Seigneur, Jésus Christ. C’est comme cela que l’oecuménisme devient théorie. Passons donc à la théorie.

У перших трьох століттях християнства усвідомлення римським єпископом особливого авторитету своєї Церкви проявлялося в активній ініціативній участі у вирішенні спірних питань Вселенської Церкви. Активної позиції очікувалося від єпископа Риму і в період зародження аріанства – єресі, яка заперечувала Божество Ісуса Христа. Це була надзвичайно відповідна ситуація для нагального втручання папи у питання віри, щоб покласти край ворожнечі, яка нищила Церкву. Мета статті полягає у визначенні якою в дійсності була роль Риму у засудженні аріанства на початковій стадії його розвитку. [...] Місія й ідентичність немов би випливають одна з одної і водночас є однаково важливими. Важко навіть сказати, що є важливіше й що з чого випливає. Звісна річ, що дуже важливо усвідомити, "ким ми є", однак не лише заради цього самого моменту, але заради того, щоб зрозуміти, "що нам робити". Саме ці два питання: "хто ми є?" і "що нам робити?" або іншими словами "ідентичність" і "місія" Церкви були головними на ІІ Ватиканському соборі, який відбувався майже 50 років тому, і вже протягом останнього півстоліття продовжують бути актуальними для цілої Католицької Церкви, як також і для кожної з Помісних Церков, особливо для нашої Церкви, яка, здавалося, вже 20 років тому вийшла з підпілля, але й далі продовжує задумуватись над тим, "ким вона є?". [...]
Віра – це інтуїтивне відчуття присутності Бога у повсякденному житті людини. Віра не потребує доказів, але докази можуть слугувати шляхом до віри. 1. Суть проблеми Є добре відомим факт, що багато хто з видатних фізиків ХХ сторіччя протягом життя остаточно приходили до ідеї Бога, причому, в незалежності від ступеню свого попереднього атеїзму. Одні з них після цього ставали «звичайними» вірними, тоді як інші сприймали дану подію як професійний виклик і починали активно «шукати Бога в фізиці». Звичайно, автор, будучи особою тверезомислячою, не відносить себе до видатних фізиків. Але, тим не менше, його шлях до Бога у фізиці був, хоч і не зовсім «стандартним», але, в цілому, подібним. Здобувши свого часу ступінь доктора фізико-математичних наук, він відчув велике полегшення – нарешті з’явилась реальна можливість виконувати не тільки «обов’язкові» дослідження, а також приділяти увагу проблемам, до яких усі ці роки лежала душа, але не доходили руки. А душа лежала, ні, не до пошуків Бога в фізиці, як це логічно витікало б із вище сказаного, а до побудови принципово нової версії теорії ієрархічних динамічних систем. То ж останні двадцять п’ять років досліджень були направлені, в тому числі, і на розбудову такої теорії. З першої половини VIII століття до половини IX століття Константинопольська Церква боролася з іконоборчим рухом. В цей період ревним захисником іконопочитання був Теодор Студит (759-826), великий мислитель та ігумен Студійського монастиря. Однією з головних тем, які він поглиблював, було питання незалежності Церкви від світської влади в аспекті віровчення та моралі. Св. Теодор хотів довести, що церковні догми і правила походять не від імператорів, а від собору єпископів. У цьому контексті він розвиває ідею пентархії.
[...] Тема христології традиційно розглядається у двоякому сенсі: з одного боку, питання стоїть, яким є зв'язок між Сином, Святим Духом і Отцем (онтологія Бога), а з іншого боку, яким є взаємовідношення між Сином і людиною (антропологія і сотеріологія). У випадку з Климентом на ці питання неможливо дати простої відповіді, але слід бути дуже уважним, щоб не застосовувати до його христологічного синтезу пізніші або сучасні тринітарні і христологічні поняття, коли говоримо про ранній період становлення християнського богослов'я. [...] Осмислення постаті і вчення відомого візантійського богослова, ісихаста й церковного діяча XIV ст. Григорія Палами здійснено через призму змін у ставленні до почитання св. Григорія після Замойського синоду та позитивних зрушень в оцінці його особи після ІІ Ватиканського собору. Висвітлено роль патріярха Йосифа Сліпого у справі літургійно-богословського відкриття імени та спадщини св. Григорія Палами для західних і східних католиків. Вперше наведено тексти листів кардинала Франя Шепера і патріярха Йосифа у справі повернення текстів служби св. Григорія Палами в римське видання грецького Антологіона. Наголошено на необхідності й актуальності глибших студій богословської спадщини св. Григорія Палами та східнохристиянського феномену ісихазму в УГКЦ.
Це дослідження мало б відповісти на запит: які є нині нормативні документи сучасної літургійної традиції УГКЦ. Зразу скажу, що немає одностайної думки щодо цього питання, оскільки відповідь залежить в першій мірі від еклезіології даної Церкви, а їх в сучасній порі є дві в УГКЦ. |